Пустоцвiт. Тимур Литовченко

Феодора. Було тут і просторе приміщення з усілякими шафами й полицями. А широчезний стіл, розташований у центрі й заставлений тендітним скляним посудом, господар іменував дивно, на закордонний манер – «лабораторією». Отець Феодор зачинявся там і безперервно щось вивчав, а наприкінці кожного місяця відсилав імператорові зі спеціальним нарочним звіти в Санкт-Петербург.

      Лікував він досить вдало – в основному трав'яними зіллями й молитвами, а також вправляв вивихи, накладав шини й робив багато чого ще, про що братія навіть не знала… хоча, можливо, потихеньку здогадувалася. Був отець Феодор нетовариським, навіть потайливим і грубим, у розмовах нерідко проявляв різкість, тому що терпіти не міг «тупих людиськ».

      Чи не більше від усіх інших грізний чернець не любив саме Никодима – тому куховарка й намагалася втихомирити послушника: знала, що за здійняту без особливої потреби нічну тривогу хлопцеві перепаде. «Дохтура» бідолашний послушник боявся панічно, тому в його присутності просто від переляку робив безмірні дурниці, за що заробляв важкі стусани.

      От і зараз своїми криками Никодим ледве не підняв на ноги весь монастир – а з чого?! Отець Феодор дуже розлютився на послушника й, немов батогом по спині, уперіщив владним окриком:

      – Ци-и-ить!!!

      Никодим миттю припинив репетувати. Отець Феодор оглянув послушника вдоволеним поглядом від голови до ніг. Імовірно, так само легендарний Пігмаліон оглядав мармурову Галатею, яка щойно вийшла з-під його різця, усе ще нерухому, але готову ожити за першим побажанням свого творця. За одним цим поглядом у ченці можна було розпізнати природженого експериментатора… яким він, власне, й був.

      – Ну, що тут сталося? – суворо запитав отець Феодор.

      – На… наснилося… – промурмотів нещасний Никодим, у якого від ще неотриманого, але вже уявленого ляпасу заздалегідь розколювалась потилиця.

      – Наснилося?! Привиділося?! – гаркнув чернець, перекриваючи свист вітру.

      – Ні, здається, ні…

      – Ні?!

      – Так…

      – Ну, то так чи ні?!

      Никодим розгублено мовчав, тільки очі замружив, чекаючи потиличника.

      – А якщо ні так, ані ні, навіщо ж репетувати?

      Удару все не було, тож Никодим ризикнув відкрити ліве око й обережно промурмотів:

      – Я це… я чув… як це… як щось там, за воротами…

      – Щось там та десь!.. – передражнив послушника отець Феодор.

      – Ой, годі тобі хлопця сварити, здорованю! – втрутилася нарешті Гафія. – Дай йому хоч слово спокійно мовити. Не бачиш, він зі сну перелякався, а при тобі взагалі…

      – Так хто ж його… – презирливо посміхнувся отець Феодор.

      Але в цей час за воротами знову хтось завозився, потім пролунало шипіння з дивним присвистом і нарешті – слабкий писк новонародженого кошеняти.

      – От, я ж казав!.. – гугняво завив Никодим і слідом за тим зашепотів м'ясистими, майже безкровними губами: – Помилуй мя, Господи, і Царице Небесна від гніву захисти…

      Втім,