Пустоцвiт. Тимур Литовченко

то так, пробурмотів задумливо: – Католицький. Що ж, цього слід було очікувати…

      Потім додав:

      – То що, помер малюк? Хто він хоча б, хлопчик чи дівчинка?

      Второпавши, що залишити без захисту животворного хреста можна хіба що небіжчика (йому вже все єдино!), Гафія поспішила завірити:

      – Та ні ж, ні! Живий він! Живий хлопчик!..

      – Хлопчик! – хоча вираз обличчя «дохтура» залишався похмурим, голос усе-таки подобрішав: – Хлопчик, отже… Що ж, слава Богові, що живим залишився. На такому морозі та у кривавому ганчір'ї… Але навіщо було хреста знімати, якщо він живий?

      – Тобі показати. І ще оце…

      Куховарка сунула в руки ченцеві просочений кров'ю папір.

      – Ах, он воно як?..

      Зламавши воскову печатку, отець Феодор акуратно розгорнув грамоту, підніс її до слабкої мерехтливої лампадки в кутку й заходився розбирати розмиті кров'ю чорнильні літери. Чим далі читав, тим вище здіймалися його рунисті, зрослі на переніссі біляві брови. Поступово сторожкість, близька до переляку, змінилася легким здивуванням, а потім і зовсім цілковитою розгубленістю.

      – Що там, у грамоті цій? – не витримала нарешті Гафія.

      Отець Феодор зміряв її оцінюючим поглядом. Підійшов до купи закривавленого ганчір'я, витяг звідти одну з пелюшок, виявивши на куточку вишитий герб, мугикнув, навіщось ще раз зазирнув у папір і мовив повільно:

      – Ти от що, Гафіє… Ти знаєш, що я ставлюся до тебе добре… навіть, можна сказати, дуже добре… Але!..

      – Добре вже, зрозуміла, – зітхнула куховарка. – Не бабиного розуму ця справа, як я подивлюся.

      – Тобі ж краще буде, повір, – продовжив колишнім тоном «дохтур». – Я от знаю, і годі. А із цим…

      Він знов подивився на розпростерте на столі неживе тіло, ненадовго замислився. Потім раптом мовив рішуче:

      – Не житиме він, та все ж давай-но спробуємо! Малий як, спить?

      – Спить. Попив молочка Машчиного й заснув, сердешний, – підтвердила Гафія.

      – От і добре! Тепер ти зі мною лишайся. Будеш допомагати, а то від братії, особливо від цього дурня Никодимки користі, як з цапа молока. Кров як побачить, то й непритомніє. Прости Господи…

      Чернець перехрестився, потім згріб батистові пелюшки, офіцерський мундир і закривавлене спіднє, рушив до величезної печі, жбурнув речі в її палаюче черево. Гафія з жалем дивилася, як полум'я пожирає ніжну тканину. Отець же Феодор думав про те, що разом з мундиром дуже вчасно спалив пелюшки: якби жінка відіпрала їх, то чітко розглянула б вишитий герб – а чи мало до чого це могло б призвести…

      Простеживши, щоб ганчір'я перетворилося на попіл, чернець обернувся до куховарки й заходився напучувати її:

      – Ти от що, Гафіє… Про те, як ми цього поляка знайшли та дитинча з ним, мовчи. Нікому щоб анічичирк!

      – А Никодим, а братія?.. Вони як же? – не зрозуміла жінка.

      – З ними з усіма я поговорю. Архімандритові доповім, як приїде.

      – А цей як же?.. – жінка кивнула на напівголе тіло.

      – По-перше,