Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко

отямся: час надто дорогий! Цей неборака й без того онде скільки промучився…

      Знахарка із силою штовхнула племінницю, і та нарешті отямилася від забуття наяву.

      – Роби, як я скажу. Руки не трусяться?

      – Не трусяться, тіточко, не трусяться! – відгукнулася дівчина.

      – Дивись же мені!..

      – Дуже вже панича шкода, молодий же зовсім… – запричитала Сашунька.

      – Не ховай його завчасно.

      Марта хотіла сказати: «Ще на весіллі в нього погуляємо!» – та вчасно стрималася. Яке таке весілля, і з чого б це заможному паничеві запрошувати їх на своє свято?! Та й Олександра поводиться дивно, немов заворожена… Вона дівчинка жвава, але побачивши хлопця, розгубилася…. Дивно все це, як не крути.

      Три години цілителька і її племінниця боролися за життя панича. Одразу ж після перев’язки він заснув, тоді вкрай виснажена Марта попросила Олександру покликати якогось слугу, щоб посидів з господарем, доки вона інших поранених козаків огляне. Дівчина стрепенулася й бадьоро мовила, мило зашарівшись:

      – Навіщо ж когось кликати? Я й сама посиджу.

      – Ну що ж, сиди, коли сили є, – відповіла Марта й чомусь зітхнула.

      – Добре, тіточко!

      Уже наблизившись до порога, цілителька озирнулася й додала:

      – Тільки май на увазі, пити йому не можна у жодному разі! Перша стріла в черево поцілила, мало чого… Але губи змазувати відваром цілющим із чавунця можна.

      – Звісно, тіточко!

      – Жар у нього може початися, або рана відкриється, не дай Боже… Тоді одразу ж мене клич, зрозуміло?

      – Неодмінно, тіточко!

      Олександра провела біля хворого цілий день до вечора, потім усю ніч і весь наступний день. Час від часу змочувала йому губи, міняла компреси й пов’язки. У ці хвилини серце дівчини то скажено калатало, то завмирало. Вона нишком кидала на підопічного повні ніжності погляди.

      Молодий організм юнака боровся за життя щосили, і попівна свято вірила, що панич незабаром почне одужувати. На третю добу жар почав спадати, хворий дихав рівно, без хрипів і схлипувань. Олександра заспокоїлася остаточно, усього лише на секундочку заплющила очі… й не помітила, як сон полонив її. Опам’яталася вже в сутінках від того, що пильний погляд юнака зупинився на ній.

      – Ти хто? Що це зі мною? – поцікавився панич, ледь зустрівшись очима з добровільною доглядальницею.

      – Ой, паничу, нарешті ви отямились! – скрикнула радісно дівчина. – Я Олександра, дочка тутешнього попа.

      – Тутешнього?! – здивувався юнак. – Це якого ж, цікаво дізнатися?

      – Дочка панотця Гавриїла, рогатинського настоятеля церкви Святого Духа.

      – Як же я опинився в цьому вашому Рогатині?

      – А слуги ваші привезли сюди вас, стікаючого кров’ю. Кримчаки… – вона не встигла договорити, тому що юнак перервав її:

      – Кримчаки?! Ага, пригадую… здається…

      – Ви непритомним були, то ми вас із тіточкою Мартою, можна сказати, з того світу витягли!

      – Так уже і