До зірок. Фрэнсис Скотт Фицджеральд

Коли кроки стихли, звелися на ноги і як п’яні витріщилися один на одного.

      – Прокляття яке, – хрипко видавив Маркі. – З мене досить.

      – З мене теж, – відповів Джон Ендрос. – Ситий по саму зав’язку.

      Вони ще раз кинули погляд один на одного, цього разу вже похмурий, так, ніби підозрювали, що кожної наступної миті хтось знову запрагне продовжити боротьбу. Маркі сплюнув кров із розбитої губи, тихо вилаявся, і, підібравши пальто із жилетом, і почав старанно струшувати сніг, ніби єдиною турботою для нього було те, щоб вони не промокли.

      – Може, зайдеш умитися? – раптом спитав він.

      – Ні, дякую, – промовив Джон, – треба йти. Дружина хвилюватиметься.

      Він теж підібрав піджак, жилет, потім пальто і капелюха. Спітнілому, наскрізь змокрілому, йому не вірилося, що, якихось пів години тому на ньому був увесь цей одяг.

      – Що ж… На добраніч, – пробурмотів він нерішуче. Раптом вони підійшли один до одного та потиснули руки. Рукостискання не було звичайною формальністю: Джон навіть обійняв Маркі за плечі й кілька разів тихенько поплескав по спині.

      – Все гаразд? – запитав він, важко дихаючи.

      – Ніби так. А ти як?

      – Все добре.

      – Чудово, – сказав Джон через хвилину. – Тоді на добраніч.

      Він перекинув одяг через руку і, шкутильгаючи, поплентався додому. Місячне сяйво було таким само яскравим, коли він, лишивши позаду чорне коло зачавленої землі, неквапом йшов газоном. За пів милі звідти, на станції, прогуркотів семигодинний потяг.

      – Та ви обидва з глузду з’їхали! – проголосила хрипко Едіт. – Я думала, ти лишився все владнати й помиритися. Тому і пішла.

      – Хіба тобі хотілося, щоб ми помирилися?

      – Авжеж, ні. Знати їх більше не бажаю! Та я думала, що ти через це і зостався.

      Джон безтурботно сидів в гарячій ванні, поки дружина припікала йодом його синці на шиї та спині.

      – Я все-таки зателефоную лікареві, – стурбовано мовила вона. – У тебе може бути внутрішня травма.

      Джон похитав головою.

      – Дурниць не говори, – відповів він. – Не вистачало, щоб містом поширилися такі нісенітниці.

      – Не розумію, як це могло трапитися.

      – І я не розумію, – він хмуро всміхнувся. – Небезпечна, мабуть, річ, ці дитячі забави.

      – Слухай, – радісно спохопилася Едіт. – У мене ж до завтрашнього обіду є біфштекси.

      – І то що?

      – Прикладеш до ока. От пощастило – ледь не замовила телятину.

      Через пів години, повністю одягнений, хіба що без комірця, який не застібався на розпухлій шиї, Джон стояв перед дзеркалом, обережно рухаючи руками й ногами.

      – Треба б привести себе в форму, – міркував уголос він. – Здається, я старію.

      – Щоб наступного разу його краще відгамселити?

      – Я і так відгамселив, – заявив він. – Принаймні йому дісталося не менше, ніж мені. І наступного разу вже не буде. Облиш цю звичку називати людей просторікуватими.