Благослови, душе моя, Господа!... Роман Іваничук

мить, такої блюзнірської думки, коли сам не раз твердив, що воля може настати тільки тоді, коли народ побудує на місці тюрми Храм!

      Як можна було повірити політиканові, який вийшов із хрущовсько-брєжнєвської школи, що він має намір розвалити імперію? Горбачов дав нам догризати кинуту ще колись Хрущовим кістку – Сталіна – і разом із своєю бандою, яку тепер сам запер до тюрми, радів, спостерігаючи, як впивається народ марною помстою над трупом і, захмелівши, не помічає, що дух Сталіна значно живучіший, ніж сам тиран во плоті!

      Колись, ще у дні літературної юності, я почув – одну від політика, а другу від філософа – дві формули, які гранично точно охарактеризували радянську систему.

      Джон Кеннеді в одному зі своїх інтерв’ю назвав Радянський Союз «світом політичних непевностей і матеріальних нестач». Чи можна влучніше назвати державу, гербом якої міг би стати образ черг до магазинів і яка не те що постійно глумиться над своїми мертвими вождями, а й може навіть без прокурорських санкцій інтернувати живого президента?

      А Жан-Поль Сартр на початку шістдесятих років, повернувшись додому з подорожі Радянським Союзом, заявив зовсім категорично: «Ця система не надається до ремонту, її треба поламати і викинути на сміття!»

      Нині ми, дозрівши до такого розуміння найрадикальнішої проблеми, засукуємо рукави. У праці над демонтажем імперії не можна мати ані крихти вирозуміння чи якогось до неї милосердя: більшовицька система, в якій прийшов до влади люмп, злочинний елемент, той самий «грядущий хам», прихід якого в Росію передбачив письменник Федір Сологуб ще перед першою світовою війною, вчинила страшну наругу над народами і їх святинями, відняла віру в Бога, засобами постійного страху здеґрадувала людську особистість, фізично винищила понад пів ста мільйона людей, вбила господаря землі, саму ж землю спустошила, а в душі колишніх громадян вселила орду покори й байдужості, зробивши їх тихими рабами, які вдовольняються їжею. Така система мусить бути скарана на смерть.

      Україну нині проголошено незалежною державою. Але ту державу треба ще побудувати. І це мають зробити компетентні люди.

      Моє робоче місце за письменницьким столом, там я компетентний. Я глибоко переконаний, що без високої літератури жодна держава не може стати цивілізованою. Тому повертаюся до своїх справ. У цей відповідальний час я віддав громадській і політичній роботі п’ять років, і про те, що вдалося мені зробити, ще розкажу.

      Став я політиком тільки тому, що сьогодні все є політикою, зокрема порядність і авторитет. Нині ж у парламенті повинні працювати досконалі спеціалісти. Думав, що обраний 1 грудня 1991 року Президент України розпустить згодом теперішній парламент, і я до самого скону працюватиму для незалежної України в ділянці літератури і просвіти.

      Якось ми з Богданом Горинем їхали в одному купе до Києва. Як завжди емоційний, він під час розмови вигукнув майже розпачливо: «Живемо, Романе, в унікальний для України час. І все забудеться! Ну,