Благослови, душе моя, Господа!... Роман Іваничук

цього дня Леонід Макарович був невпізнанний. Під час обговорення союзного договору він перетасовував список виступаючих у такий спосіб, щоб після найкомпетентнішого демократа брав слово найпримітивніший партократ, такі «пари» викликали серед членів Народної Ради глузи, а серед більшості – ремство: прихильники союзного договору виглядали в дискусії смішно, проповідуючи одне і те ж: Україна самостійно існувати не може.

      Після дебатів Кравчук прямо-таки приголомшив усіх в залі: відхиливши вимогу сорока депутатів-комуністів, він заявив, що проєкт союзного договору, як показала дискусія, ще не готовий, треба його віддати на юридичну, політичну й економічну експертизу, довести, що він не суперечить Декларації про суверенітет України, а тому Президія Верховної Ради пропонує продовжити обговорення проєкту 15 вересня.

      Проте ця несподівана пропозиція була, теж несподівано, проголосована конституційною більшістю: комуністи, очевидно, не були впевнені, що заява сорока пройде, і тому не наполягали на її голосуванні. Зрештою, обговорення показало, що партократам треба згуртувати сили до наступу на демократію, до того ж, віддалення терміну давало їм можливість тиску на експертів. Мені ж здається, що багато хто з них, а перший секретар КПУ Станіслав Гуренко напевно, вже щось пронюхали про московську змову.

      Новоогарьовську акцію Горбачова було зірвано. Ніхто, правда, не міг ще тоді скласти вартості тому, що сподіялося, і я – теж. Усвідомлення смислу цього факту прийшло до мене аж тоді, коли я стояв ні в сих ні в тих перед настороженим залом у дрогобицькому Народному домі: Радянський Союз розпався 27 червня 1991 року – пророцтво Нострадамуса збулося! Цього дня Україна завдала Союзові удару в саме сонячне сплетіння, це був нокаут: найавторитетніша республіка відмовилася брати участь у союзному договорі, а Союз як такий без України існувати не може.

      Я сказав це виборцям – і це було правдою. Як показали наступні політичні події, початок розпаду більшовицької імперії стався саме цього дня.

      Тоді ж, на вечірньому засіданні, ми сиділи у сесійному залі й далі зосереджені й насторожені, і, мабуть, для того, щоб позбутися цього цупкого напруження, Іван Драч, з яким я сиджу поруч, розповів мені цікаву придибашку.

      Йде Іван на обід, а на бордюрі недалеко Верховної Ради сидить стара жінка й плаче. «Що з вами, матусю?» – нахилився до неї Драч. «Та що – побили мні омони», – схлипнула стара жінка. «А ви звідки?» – «Та зі Стрия». – «Чого ж ви, такі слабі, приїхали сюди?» – «Бо прийшли з Руху та й сказали, що мусить хтось з моєї хати поїхати до Києва на ті пікети, чи як вони називаються. А донька моя заслабла, зять у командировці, то мусила їхати сама…»

      Бідний мій народ. Бідні ми всі. Хіба ж не так само було й раніше: дає бригадир наряд на сім’ю, і мусили іти – на льон, буряки чи в саме пекло, хоч би всі в тебе дома і повимирали… Коли ж ми очистимося від тієї смертельної тоталітарної отрути?!

      А станеться це тоді, коли по Радянському Союзу зникне й слід.

      Нині