Благослови, душе моя, Господа!... Роман Іваничук

Читать онлайн.
Название Благослови, душе моя, Господа!..
Автор произведения Роман Іваничук
Жанр Биографии и Мемуары
Серия Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)
Издательство Биографии и Мемуары
Год выпуска 2020
isbn 978-966-03-9245-8



Скачать книгу

дитині з чутливою вдачею стати поганином зовсім легко. Тим паче, коли село стоїть посередині світу, звідки однаково задалеко – рівно по двадцять кілометрів – до Коломиї, до Косова і до Заболотова. Тим паче, коли поза цариною в глибині лісів заховалося таємниче урочище Пиконів, де стояла за мого дитинства тільки одна хатка гуцула Івана, який мольфарував, на галявині перед хаткою простилався навесні килим підсніжників і бриндуш, поруч з галявиною, нижче, пахтіло гнилизною болотище, у твані якого втопилася не одна корова, а на дні цього підземного озера на Великдень бемкають і донині дзвони… Тим паче, що в цих лісах жила добродушна баба Лісна, яка взимку моторошно завивала з холоду, а влітку тут бродила у білій льолі красуня Оксана, котра повісилася через кохання…

      Моє дитинство, як я мовив, не було безжурним: звідусіль тиснуло на мене принизливе відчуття неволі. Але той благословенний чар довколишньої природи щоденно очищував мене, тож я врешті-решт завжди почувався щасливим.

      Хіба то не щастя читати довгими зимовими вечорами «Три казки діда Охріма» Андрія Чайковського й беззастережно вірити в описані там дива та страхи, і боятися, і знати водночас, що то казка, а вранці вибігти на подвір’я, зробити перший слід на рипучому сніжку і сторопіти від раптової переміни казки в реальність: повиростали на городі сугорби снігу, і стоїть, по коліна застрягнувши в них, старий горіх з обвислими сивими бровами й кустратою бородою – достоту дідуган-чарівник із казки Чайковського, має він очі і товстелезний ніс, і лякає мене той дід вкрадливим дзінькотінням – то падають голки інею на зашкарублий сніговий покрив. А високі акації поза стодолою обплутали своє гілля памороззю, немов ялинковими колючими гірляндами, а на даху стайні сидить надутий ворон, зловісно чорний на тлі білизни, він голодно каркає, зизуючи одним оком на мене – чи я чого йому не виніс. Зі стайні тягне теплим запахом вчорашньої пареної січки і молока, і вже виходить з хати з дійницею в руці служниця Мілька, йде співаючи. Вона в нас більше співала, ніж говорила, а ті пісні були такі правдиві й природні, як довколишній світ, і коли я знаю нині так багато пісень, то це від неї. Йде Мілька співаючи, а я стою і плачу, до глибини дитячого серця вражений довколишньою красою і тужливою піснею.

      Коли ж настає весна, то я вже днюю в зарослому дубами, грабами, липами й хащівником яру в кінці нашого города. На дні глибокого ізвору струменить потічок, вливаючись і випливаючи з маленького ставка, в якому шугають воронобокі мересниці й ліниво ворушаться в піску на дні вусаті слижі, а поруч ставка, у багновищі, телесуються гидкі хребтозубаті тритони. Кожну рибку я знаю особисто, розмовляю з ними, і слухають вони мене: підпливають до поверхні води, відкриваючи ротики.

      Я знаю по імені майже кожну деревину (зажмурившись, можу вгадати по смаку листочка, що то за дерево), і кожна має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного Семена з Потока, якого я пам’ятаю чомусь тільки з мішком жита на плечах. Про нього казали, що він ходить «плечима»