Благослови, душе моя, Господа!... Роман Іваничук

за п’ять років буде в п’ять разів більше. А то ще й перевиконаємо план”». Мовчанка в хаті. Звідки хто може знати, чи Марфа Яківна не провокує.

      І враз прорвався болючий фурункул: війна! Найстрашніша подія приносить надію на порятунок. Марфа Яківна квапно збирається в евакуацію, батько не затримує, бо не знає, як поставляться до «східнячки» озлоблені селяни. Цілує її в щоку і каже:

      «Тепер послухайте… Нашкодити мені вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, і ви повірили в найзлочиннішого тирана світу Сталіна. Ви казали не раз: «Сталін усього не знає». Ні, він знає все найкраще; терор – то справа його рук… Тож запам’ятайте: ця страшна влада не має права на існування».

      «Так ось який ви…» – тільки й сказала Марфа й подалася пішки до Коломиї.

      «Навіщо ти їй це сказав? – накинулася мати на батька. – Звідки знаєш, що не вигрів гадину за пазухою?»

      «Та не всі, не всі ще там очманіли!» – крикнув у розпачі батько.

      Потім, за німців, я написав свою першу повість «Кривавий тан», у якій усе це, як зумів, описав, а після війни заховав рукопис на стриху. Коли почалися облави на бандерівців, батько спалив у печі майже всю свою бібліотеку, і я брав участь у цьому аутодафе – кидав книжки у вогонь. Горів Грушевський, горіли Лепкий і Хвильовий… Я крізь сльози дивився, як скручуються в полумені листки моєї улюбленої «Історії України»: ось тліє непереможний козак Мамай з бандурою, і кінь його тліє, і не має він уже тієї сили, щоб на коні намальованому втекти з вогняного полону, ще видно його обриси на попелі, та крушиться попіл… Батько, стиснувши жовна, наказує мені принести все, що я наслямазарив. Я приношу зі стриху жмут шкільних зошитів і швидко кидаю у вогонь. Батько не знає, що я свої вірші і повість заховав за «козлами» під дахівкою, – в якого автора підніметься рука на власні творіння?

      Та незабаром він дізнався. Восени 1944 року облавники зробили в хаті обшук, і оперуповноважений НКВД капітан Шкрупила власноручно зніс зі стриху всі мої «твори».

      Як нині пам’ятаю: сидить Шкрупила на порозі і читає вголос мою повість, пронизуючи мене вряди-годи зизуватими, колючими очима.

      «Это ты, говнюк, все это написал? Ты?»

      «Я…»

      «Тебя повесить мало!»

      Батько щось лепече, мовляв, у ґімназії дали хлопчині таку тему для домашнього завдання, а воно, дурне, наслухалося… Мати плаче. Шкрупила ховає рукопис в польову сумку й каже:

      «Для тебя, пацан, сейчас только две дороги: в банду или в тюрьму. Выбирай, сволочь».

      Добратися до мене Шкрупила не встиг: загинув під час чергової облави від упівської кулі. А рукопис моєї першої повісті десь, може, і донині зберігається в архівах КҐБ.

      Дякую Богові, що на нього ніхто не наткнувся в сімдесятих роках. Я тоді щодня чекав арешту: мій роман «Журавлиний крик» розійшовся самвидавським способом по руках, і, якби його видали десь на Заході, мене б спіткала така сама доля, як Ігоря Калинця. Пронесло… Та я тоді потерпав і за інше: вряди-годи КҐБ вишукував у своїх