Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб

товариські обов’язки, важливіші, ніж волочитися з Баррічем та пильнувати коней?

      – Мені дуже прикро, міледі. – З досвіду я знав, що з Пейшенс краще не сперечатися. Її ексцентричність полонила колись принца Чівелрі. У гарні дні вона мене розважала, але цього вечора буря її емоцій накрила мене з головою. – Певний час я нездужав. Не почувався достатньо добре, щоб подорожувати. А коли нарешті одужав, нас затримала погода. Мені шкода, що я пропустив весілля.

      – І це все? Це єдина причина твого запізнення?

      Вона говорила різким тоном, наче підозрюючи якусь огидну брехню.

      – Так, – поважно відповів я. – Але я про вас думав. Маю для вас гостинці у своїх в’юках. Я ще не забрав їх зі стайні, проте завтра ними займуся.

      – А що це таке? – спитала вона, цікава, як дитина.

      Я набрав повні груди повітря. Відчайдушно прагнув опинитися в ліжку.

      – Це такий гербарій. Невеликий і простий, бо це ламкі речі, а більш оздоблені не витримали б дороги. Ч’юрди не вживають табличок чи сувоїв для опису рослин, як це робимо ми. Натомість це дерев’яна скринька. Відкривши її, ви побачите воскові моделі рослин, забарвлені належним кольором і насичені потрібним ароматом, щоб легше їх вивчати. Написи, звичайно, письмом ч’юрдів, а все-таки думаю, що вам сподобається.

      – Звучить цікаво, – сказала Пейшенс, а її очі засвітилися. – Не можу дочекатися, щоб їх побачити.

      – Може, принести йому крісло, міледі? – втрутилася Лейсі. – На вигляд геть недужий.

      – Ох, звичайно, Лейсі. Сідай, хлопче. Розкажи, на що ти хворів?

      – Я з’їв якесь чужинське зілля, і воно дуже мені пошкодило.

      От. Це навіть відповідало правді. Лейсі принесла мені стільчик, і я вдячно сів. Мене накрила хвиля втоми.

      – Ах, розумію. – Вона вже й викинула з голови мою хворобу. Зітхнула, оглянулася довкола й вимогливо спитала:

      – Розкажи мені, чи ти колись думав про шлюб?

      Раптова зміна теми була такою звичною для Пейшенс, що я мимоволі всміхнувся. Намагався зосередитися на цьому питанні. На мить я побачив Моллі, її щоки зарум’янилися від вітру, що розвівав її темне волосся. Моллі. Завтра, – обіцяв я собі. Сілбей.

      – Фітце! Припини! Не дозволю тобі дивитися крізь мене так, начеб мене тут не було. Ти мене чуєш? З тобою все гаразд?

      Я ледве змусив себе повернутися до дійсності.

      – Не зовсім, – щиро відповів я. – День видався тяжким…

      – Лейсі, принеси хлопцеві чашку вина з ягід бузини. Він має виснажений вигляд. Може, це не найкращий час для розмови, – завагалася леді Пейшенс. Уперше вона по-справжньому глянула на мене, в її очах з’явилася невдавана турбота.

      – Можливо, – тихо натякнула вона, – я не все знаю про твої пригоди?

      Я глянув на свої підбиті гірські черевики. Бажання зізнатися здійнялося в мені хвилею, а тоді ця хвиля опустилася й відпливла під тиском небезпеки, що Пейшенс довідається всю правду.

      – Довга подорож. Погана їжа. Брудні заїзди з несвіжими