Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб

Поснідав на кухні, як за часів дитинства, упевнився, що там, як завше, хліб найсвіжіший, а вівсянка найсолодша. Кухарка скрикнула, побачивши мене, і спершу примовляла, як же я виріс, а тоді лементувала, як я схуд і змарнів. Я ж подумав, що до кінця дня подібні зауваження справді доведуть мене до хвороби. Коли рух у кухні посилився, я втік, прихопивши товсту скибку хліба, щедро намащену маслом, на яку ще й наклав порцію варення з шипшини. Пішов назад до своєї кімнати, щоб узяти зимового плаща.

      У кожній кімнаті, якою проходив, я знаходив що далі, то більше слідів присутності Кеттрікен. Стіну Малої зали прикрашав тепер витканий із різнобарвних трав своєрідний гобелен із горами. О цій порі року не було квітів, зате в найнесподіваніших місцях я натикався на товсті глиняні миски, повні камінців, куди ввіткнуто голі, але зграбної форми гілки чи висушені стебла чортополоху або рогозу. Зміни були невеликими, але безсумнівними.

      Я опинився в одній із найстаріших частин Оленячого замку, а тоді запиленими сходами піднявся до сторожової вежі Веріті. Звідси відкривався розлогий краєвид на узбережжя, а крізь високі вікна Веріті пильнував за піратськими кораблями, несучи свою літню варту. Звідси він скіллив: посилав свою магію, що мала стримати піратів чи принаймні попередити нас про їхній прихід. Інколи ця оборона не була достатньою. Він потребував підтримки помічників, навчених Скіллу. Але я сам, попри своє напівкоролівське походження, неспроможний був контролювати свій Скілл, що з’являвся і щезав з волі випадку. Гален, наш майстер Скіллу, помер, не встигнувши навчити більше, ніж жменьку обдарованих. Не було нікого, хто міг би його заступити, а навченим бракувало справжнього зв’язку з Веріті. Тож Веріті сам змагався Скіллом з нашими ворогами. Це його передчасно зістарило. Я боявся, що він витратить на це надто багато сил і піддасться згубній звичці, як багато тих, хто надмірно віддавався Скіллу.

      Ще не діставшись вершини спіральних сходів, я задихався, і мені заболіли ноги. Штовхнув двері на добре змащених завісах, вони легко відчинилися. За давньою звичкою, я дуже тихо увійшов до кімнати. Насправді я не сподівався застати там Веріті чи когось іншого. Взимку нашими вартовцями були морські бурі, які захищали наші узбережжя від піратів. У сірому світлі ранку, що лилося крізь незаслонені вікна вежі, я закліпав. Веріті був темною постаттю на тлі сірого штормового неба. Він не обернувся.

      – Зачини двері, – тихо сказав він. – Так тягне зі сходів, що в кімнаті вітряно, як у димарі.

      Я зачинив їх, а тоді здригнувся від холоду. Вітер приніс із собою запах моря, а я вдихав його, як саме життя.

      – Я не сподівався знайти вас тут, – сказав я.

      Він не відводив очей від моря.

      – Не сподівався? То чого ж ти прийшов?

      У його голосі бриніла радість. Це змусило мене стрепенутися.

      – Справді не знаю. Я повертався до своєї кімнати…

      Мій голос ослаб, коли я намагався згадати, навіщо сюди прийшов.

      – Я тебе поскіллив, – просто