Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб

що все в порядку, Блейде. Вільно.

      – Слухаю, сер, – відповів він.

      Я кивнув і глянув на Барріча, що здивовано на мене дивився. Коли я відвернувся, щоб обмінятися враженими поглядами з Гендзом, то побачив на його обличчі такий самий подив. Я не міг здогадатися про причину цього.

      – Гаразд, добраніч, сержанте. Не лай солдата з пікою. Він добре вчинив, затримавши чужаків біля воріт Оленячого замку.

      – Так, сер. Добраніч, сер.

      Блейд обдарував мене незграбним салютом, а великі дерев’яні ворота розчинилися, пропускаючи нас до Твердині. Сажка здійняла голову і струсила з себе частку втоми. Позаду тихо заіржав кінь Гендза, а Баррічів пирхнув. Ніколи досі дорога від фортечних стін до стаєнь не здавалася мені такою довгою. Коли Гендз зсів з коня, Барріч піймав мене за рукав і стримав. Гендз привітався із сонним челядником, що прийшов освітити нам дорогу.

      – Ми провели якийсь час у Гірському королівстві, Фітце, – тихо перестеріг мене Барріч. – Там, у горах, ніхто не переймався, по який бік постелі ти народився. Але тепер ми вдома. Тут син Чівелрі не принц, а бастард.

      – Я знаю, – його прямота мене вколола. – Завжди знав. Я живу з цим усе своє життя.

      – Так і було, – погодився він. Його обличчя прибрало дивного виразу через посмішку – наполовину недовірливу, наполовину горду. – То чого ж ти вимагаєш від сержанта рапорту й роздаєш похвали так хвацько, нібито був самим Чівелрі? Я ледве вірив своїм очам, як ти говорив і як вони ставали струнко. Ти ж навіть не помітив, як вони тебе сприймали, ти не зрозумів, що підійшов і відібрав у мене командування.

      Я відчув, що поволі червонію. Усі в Гірському королівстві ставилися до мене як до принца, а не як до принцового бастарда. Невже я так швидко звик до вищого становища?

      Барріч реготнув, побачивши мою міну, а тоді знову посерйознішав.

      – Фітце, мусиш відновити пильність. Спускай очі й не носи голови, як молодий огир. Регал потрактує це як виклик, а це щось таке, чому не готові протистояти. Ще ні. А може, й ніколи.

      Я похмуро кивнув, дивлячись на втоптаний сніг стаєнного подвір’я. Коли складатиму звіт Чейду, старий убивця не буде задоволений своїм учнем. Я не мав жодного сумніву, що він знатиме все про інцидент біля воріт ще до того, як викличе мене.

      – Не лінуйся. Зсідай, хлопче, – несподівано перебив мої міркування Барріч. Я підстрибнув від його голосу і зрозумів, що він теж мусить заново звикати до того, що в Оленячому замку з нас двох він за старшого. Скільки років я був його стаєнним хлопцем і підопічним? Найкраще б нам повернутися до цих ролей настільки точно, наскільки це можливо. Це відвернуло б кухонні плітки. Я зійшов з коня і, ведучи Сажку, пішов за Баррічем до його стайні.

      Всередині було тепло й затишно. Темрява й холод зимової ночі зосталися по той бік товстих кам’яних стін. Тут був дім, жовто світили ліхтарі, а коні у стійлах повільно і глибоко дихали. Але коли Барріч проходив стайні, вони оживали. Не було жодного коня чи собаки, що не пізнав би його запаху й не прокинувся, аби його привітати. Стайничий повернувся, і його