Гра в бісер. Герман Гессе

неї безпрецедентний акт відступництва. Адже Кнехт – і найвидатніший за всю історію Провінції Магістр Гри, і єдиний за всю її історію член ієрархії, який склав із себе звання, вийшов із ордену і подався у світ.

      У прощальному листі до членів Виховної Колегії він пояснив свій вчинок тим, що Касталія перестала виконувати свою місію, історично пережила себе, бо касталійців «уже зачепили й опанували характерні хвороби аристократії – бундючність, зарозумілість, станова пиха, всезнайство, невдячність, схильність жити за чужий рахунок… Пересічний касталієць дивиться на мирянина, невченого, може, і без неприязні, без зневаги, без заздрощів, але не вважає його за брата, не вбачає в ньому свого годувальника, не почуває ніякої відповідальності за те, що діється там, у світі». Відірваність від руху світової історії – ось головний гріх касталійців.

      Цікаво, що саме в той час, коли Кнехт за дорученням ордену в монастирі Маріафельс успішно прихиляв на бік Касталії впливового католицького вченого отця Якоба, він і набрався від нього того почуття історії, яке й зруйнувало його касталійську віру. Так світло й тінь, Янь і Інь завжди ідуть поряд у житті і у вчинках Кнехта. І цікаво ще ось що. Прототипом отця Якоба був той самий швейцарський історик Якоб Буркгардт (1818–1897), якого Гессе назвав серед трьох основних факторів, що сформували його світогляд. Буркгардт, багато в чому учень Шопенгауера, дивився на історичний процес досить песимістично, історію духу ставив понад соціальну історію і був прибічником бездіяльності, споглядальності. Проте ідеалізованого свого Буркгардта – отця Якоба – Гессе (зберігши за ним багато буркгардтівських ідей) одночасно зробив учителем Кнехта, тобто людини, що відкинула духовну елітарність і переступила через споглядальність.

      Як і в Сінклера, Сіддхартхи, Галлера, у Кнехта є свої двійники-антагоністи. Це навіть не стільки отець Якоб, скільки Плініо Десиньйорі і Тегуляріус. Перший – мирянин, що відчуває любов до Касталії і глибоке недовір’я до неї, людина, життя якої дало тріщину від сутички з гострими гранями такої антиномії. А другий – найтиповіший, найфанатичніший касталієць, але такий, що своєю нервовістю, своїм екстремізмом ніби випередив майбутній розклад Касталії.

      Кнехт уник долі не тільки Тегуляріуса, але й Десиньйорі, яка теоретично була не що інше, як один із варіантів його власної долі. З Кнехтом у Гессе вийшло щось майже нечуване: він створив образ ідеального героя. Звичайно, ціною певних обмежень, дотримання певних канонів. Це герой, як уже згадувалося, житійний, не змальований, а описаний, до того ж з відвертою прихільністю. Крім того, хоч і врівноважуючи антиномії, він біполярний.

      Кнехт, власне, має двійника в собі самому, що й надає йому об’ємності. І все-таки він розпався б, розщепився, як Гаррі Галлер перед дзеркалом «магічного театру», якби не одна його особливість. Хоч би як трактував він Касталію, хоч яку б позицію займав щодо неї, в його поведінці завжди є жертовність, самозречення. Не випадково його ім’я Knecht,