Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари Гюго

темних вуличок, мов у лабіринті кримінальної палати паризького парламенту. Нарешті, втративши терпець, вигукнув:

      – Будьте ви прокляті, роздоріжжя! Сам чорт створив вас за образом і подобою своїх вил!

      Цей вигук трохи підбадьорив його, а червонуватий відблиск, що блимнув у кінці довгої вузької вулички, ще більше додав йому духу.

      – Слава богу! – промовив він. – Це горить мій сінник. – І, уявляючи себе керманичем судна, що, зазнавши катастрофи, тоне серед ночі, побожно додав: – «Salve, salve, maris stella!»[34]

      До кого звертався поет з цими словами літанії – до Пречистої Діви чи до сінника – того ми ніколи не дізнаємось.

      Ступивши кілька кроків по цій довгій, пологій, небрукованій і чимдалі бруднішій та крутішій вуличці, він помітив щось незвичайне. Вуличка не була безлюдна, по ній тут і там чвалали якісь невиразні, безформні постаті, тягнучись до вогника, що мерехтів на другому кінці. Вони скидалися на незграбних комах, які уночі, перелазячи з травинки на травинку, повзуть до вогника пастухів.

      Ніщо так не надає людині відваги, як відчуття порожньої кишені. Гренгуар ішов уперед і незабаром догнав одну з тих примар, яка повзла повільніше від інших. Підійшовши ближче, Гренгуар побачив, що то був жалюгідний безногий каліка, який рухався, підстрибуючи на руках, немов поранений павук-косар, у якого лишилося тільки дві ноги. Коли Гренгуар проходив повз цю павукоподібну істоту з людським обличчям, вона жалісним голосом завила:

      – La buona mancia, sigr! La buona mancia![35]

      – Хай тобі чорт, та й мені разом з тобою, я не розумію, що ти кажеш, – мовив Гренгуар, минаючи його.

      Він догнав ще одну з тих рухливих тіней і придивився до неї. Це був каліка – кульгавий та безрукий, причому такий, що складна система милиць і дерев’янок, яка його підтримувала, робила його схожим на рухливі мулярські підмостки. Маючи нахил до благородних і класичних порівнянь, Гренгуар у думці назвав його живим триніжком Вулкана.

      Цей живий триніжок, порівнявшись із поетом, привітав його тим, що підсунув йому під самісіньке підборіддя свою шапку, немов чашку для гоління, і крикнув майже у вухо:

      – Señor caballero, para comprar un pedaso de pan![36]

      «Здається, – подумав Гренгуар, – цей теж говорить, але якоюсь чудернацькою мовою; він щасливіший за мене, якщо розуміє її».

      Потім думки його раптом повернули в іншому напрямі, він ляснув себе по лобі й вигукнув:

      – До речі, що в біса вони хотіли сказати сьогодні вранці отим своїм «Есмеральда»?

      Прискорив ходу, але щось утретє загородило йому дорогу. Це щось, чи, точніше, хтось – то був низенький, з бородатим єврейським обличчям сліпець, який наче веслував своєю палицею і якого мовби тягнув на буксирі великий пес. Сліпий прогугнявив з угорським акцентом:

      – Facitote caritatem![37]

      – Слава богу! – озвався П’єр Гренгуар. – Нарешті хоч один заговорив людською мовою. Очевидно, я видаюся їм дуже милосердною людиною, якщо у мене просять милостиню, дарма

34

Слава, слава тобі, зоре морська! (Латин.)

35

Подайте, синьйоре! Подайте! (Іт.)

36

Сеньйоре рицар, подайте на шматок хліба! (Ісп.)

37

Подайте милостиню! (Латин.)