Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари Гюго

рухи, звуки – одразу нагадали Жака Шармолю, бракувало тільки поганої французької i латинської вимови.

      Натовп аплодував щосили.

      – Святотатство! Блюзнірство! – знову почувся голос лисого чоловіка.

      Циганка обернулася.

      – Ах, – промовила вона, – знову цей лихий чоловік.

      Потім, закопиливши нижню губу, дівчина зробила гримасу, як видно, звичну їй, повернулася на каблучку й почала збирати в тамбурин пожертви глядачів.

      Крупні й дрібні срібні монети, ліарди з орлом сипалися дощем. Коли танцюристка підійшла до Гренгуара, він необачно засунув руку в кишеню, й циганка зупинилась.

      – Хай йому чорт! – сказав поет, знайшовши на дні своєї кишені те, що там було, тобто нічого. А молода дівчина все стояла біля нього, дивлячись великими очима, і, простягнувши до нього тамбурин, чекала. Чоло Гренгуара вкрилося великими краплями поту.

      Якби в його кишені були всі скарби Перу, він без вагання віддав би їх танцівниці, але Гренгуар не мав золота Перу, та й самої Америки на той час іще не відкрили.

      Несподіваний випадок виручив його.

      – Ти вшиєшся звідси, єгипетська сарано? – пролунав гострий голос із найтемнішого кутка майдану.

      Дівчина злякано обернулась. То крикнув уже не лисий чоловік, голос був жіночий, нестямний і злий.

      Але той крик, що так налякав циганку, розвеселив юрбу хлопчаків, які вештались по майдану.

      – Це затворниця з Роландової вежі! – закричали вони, нестримно регочучи. – Це лахмітниця репетує. Чи вона ще не вечеряла? Однесімо їй недоїдків із святкових столів.

      І вони кинулися до «Будинку з колонами».

      Тим часом Гренгуар, скориставшись із збентеження танцівниці, зник. Вигуки хлопчаків нагадали йому, що він теж не вечеряв, і поет побіг за ними, але у маленьких пустунів ноги були прудкіші, ніж у нього, й коли він опинився біля столів, на них уже нічого не було. Не лишилося навіть жалюгідної перепічки по п’ять су за фунт. Тільки намальовані у 1434 році Матьє Вітерном стрункі королівські лілеї з трояндами прикрашали стіни. Це була мізерна вечеря.

      Невесело лягати спати без вечері, а ще сумніше лишитись голодним і не знати, де ночувати. Гренгуар опинився саме в такому становищі. Ні хліба, ні притулку; з усіх боків його гнітила скрута, на його думку, аж надто сувора. Він давно вже дійшов тієї істини, що Юпітер створив людину, коли на нього напала мізантропія, і що все своє життя мудрецеві доводиться боротися проти долі, яка з усіх боків насідає на його філософію. Що ж до Гренгуара, то ще ніколи вона не насідала так люто й жорстоко, як цього разу: поет відчував, що його шлунок уже б’є на сполох, і вважав, що з боку долі то вельми кепсько – руйнувати філософію за допомогою голоду.

      З меланхолійних роздумів, у які він поринав дедалі глибше, його зненацька вивів дивний і ніжний-ніжний спів. То співала юна циганка.

      Від її голосу, як і від танцю та вроди, віяло чимось незбагненно чарівним, чимось чистим і дзвінким, легким і окриленим, якщо можна так сказати. Це було нескінченне наростання мелодій, несподіваних рулад, а далі йшли прості музичні фрази,