Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари Гюго

невелика ажурна розета над порталом, філігранна і вишукана, мовби зірка з мережива.

      Посеред залу, навпроти головних дверей, для фламандських послів та інших поважних осіб, запрошених на вистави містерії, зробили біля стіни вкритий позолоченою парчею поміст, од якого був окремий вихід – для цього пристосували вікно в коридор поряд із золотим покоєм.

      За звичаєм, містерія мала відбуватися на мармуровій плиті, яку приготували для цього ще зранку. На її розкішній поверхні, подряпаній каблуками судової братії, спорудили досить високу дерев’яну клітку. Г орішня частина клітки, відкрита для очей усіх присутніх, мала правити за кін, а закрита килимами внутрішня – за лаштунки для лицедіїв. Драбина, просто приставлена іззовні, з’єднувала сцену й лаштунки. По крутих щаблях тої драбини мали заходити і виходити актори. Жоден, навіть найнесподіваніший персонаж, жодна перипетія, жоден сценічний ефект – ніщо не могло обминути цієї драбини. Невинне й гідне пошани дитинство мистецтва й техніки!

      Чотири судові пристави Палацу, що повинні були наглядати за всіма народними розвагами, як у свята, так і в дні страт, стояли по одному біля кожного рогу мармурової плити.

      Вистава мала початися тільки опівдні, з останнім, дванадцятим ударом великих курантів Палацу. Для початку театрального видовища то, безперечно, був дуже пізній час, але доводилося визначати годину, зручну для послів.

      Отож увесь цей численний натовп чекав ще зранку. Чимало особливо завзятих любителів видовищ тремтіло від холоду перед головними сходами Палацу вже з самого світанку; а дехто навіть запевняв, що перебув цілу ніч, лежачи під брамою, аби мати певність, що ввійде першим. Натовп усе зростав і вже, немов та вода у повінь, починав підніматись уздовж стін, випинатися круг колон, виходити з берегів і текти по заглибинах, карнизах, підвіконнях та архітектурних виступах, по всіх опуклостях скульптур. Тиснява, нетерплячка, нудьга в цей день нестримної сваволі та шаленства, сварки, які щохвилини вибухали, коли хтось ненароком штурхав когось ліктем або підкованим черевиком, втома від тривалого чекання – все це ще задовго до прибуття послів надавало якогось терпкого й гіркого тону гаморові юрми, що задихалася, замкнена, збита докупи, стиснута з усіх боків. Звідусіль було чути тільки нарікання й прокльони; лаяли фламандців, купецького старшину, кардинала Бурбонського, головного суддю Палацу, її величність Маргариту Австрійську, варту з жезлами, холод, задуху, негоду, єпископа Паризького, папу блазнів, колони, статуї, лаяли тому, що ось ці двері зачинено, а он те вікно відчинено. Усе це дуже забавляло розсіяних у натовпі школярів та молодих слуг, які до загального невдоволення додавали ще й свої витівки, свої в’їдливі жарти і цим тільки посилювали невдоволення.

      Серед них була група веселих шибайголів, які, видавивши в одному вікні шибки, зухвало вмостилися на підвіконні й кидали звідти глузливі погляди та дотепи у натовп то в залі, то надворі, на майдані.