Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари Гюго

місяців і дев’ятнадцять днів тому парижани прокинулися від калатання всіх дзвонів за потрійними мурами Сіте[2], Університету й Міста.

      А проте 6 січня 1482 року не було якимось визначним в історії днем. Не було нічого незвичайного в події, що з раннього ранку сколихнула і дзвони, і жителів Парижа. Не було ні нападу пікардійців чи бургундців, ні процесії із святими мощами, ні бунту лааських школярів, ні урочистого в’їзду «нашого грізного володаря, його милості короля», ні навіть якоїсь цікавої страти злодіїв і злодійок на шибениці біля паризького суду, ні якогось приїзду – в п’ятнадцятому столітті вони часто бували – іноземного посольства у роззолоченому вбранні й прикрашених султанами головних уборах. Тільки два дні тому, на превелику досаду кардинала Бурбонського, кавалькада фламандських послів прибула в Париж, щоб укласти договір про шлюб дофіна з Маргаритою Фландрською, і кардинал, догоджаючи королю, був змушений виявляти прихильність до цієї неотесаної галасливої юрби фламандських бургомістрів, вшановувати їх у своєму Бурбонському палаці показом «прегарних мораліте[3], соті[4] та фарсу», в той час, як розкішні його килими, розстелені перед входом до палацу, мокли під страшною зливою.

      Подією, що 6 січня «схвилювала, – як каже Жан де Труа, – весь простолюд Парижа», було подвійне торжество з нагоди давним-давно об’єднаних свят – Водохреща і свята блазнів.

      Цього дня мали запалювати святкове багаття на Гревському майдані, саджати традиційне деревце біля Бракської каплиці й показувати містерію в Палаці правосуддя. Про це ще напередодні на всіх перехрестях оголосили під звуки сурм герольди пана прево[5], вдягнуті в ошатні фіолетові камлотові опанчі з великими білими хрестами на грудях.

      Отож із самого ранку, замкнувши свої домівки та крамнички, юрби городян і городянок поспішали звідусіль до названих трьох місць. Кожен обрав собі видовище до смаку: хто вогнище, хто саджання деревця, а хто – містерію. Слід віддати належне споконвічному здоровому глуздові паризьких роззяв: більшість їх прямувала до святкового багаття, вельми доречного в цю пору року, або на містерію до Великого залу Палацу правосуддя – там були стіни й дах над головою, а бідне, хирляве деревце одностайно залишили самотнім тремтіти під січневим небом, на цвинтарі Бракської каплиці.

      Особливо багато людей сунуло по вулицях до Палацу правосуддя, бо стало відомо, що фламандські посли, які прибули два дні тому, мають бути на виставі містерії і на виборах папи блазнів – теж у Великому залі Палацу.

      Нелегко було потрапити того дня до Великого залу, який вважали тоді найбільшим у світі закритим приміщенням. (Щоправда, на той час Соваль ще не виміряв величезного залу в замку Монтаржі). Глядачам, що дивилися з вікон довколишніх будинків, запруджений народом майдан видавався морем, у яке п’ять чи шість вулиць, мов гирла річок, щохвилини вихлюпували нові потоки людей. Дедалі більші хвилі цього натовпу розбивались об виступи будинків, що стирчали подекуди, наче високі миси, у великому, неправильної форми басейні майдану. Посередині високого готичного[6]

2

Невеличкий острівець на р. Сені, найстаріша частина Парижа, де міститься Собор Паризької Богоматері та Палац правосуддя.

3

Середньовічний театральний твір повчального змісту, написаний в алегоричній формі.

4

Середньовічна сатирична п’єса.

5

Представник королівської влади в місті, він же головний суддя.

6

Слово «готичний» у тому значенні, як його звичайно вживають, тут зовсім не підходить, але воно загальноприйняте. Отже, ми його беремо так само, як і всі, щоб визначити архітектуру другої половини середньовіччя, в основі якої – стрілчасте склепіння, що змінило архітектуру попереднього періоду, першоосновою якої є напівкругле склепіння. (Прим. авт.)