Lustrum. Роберт Харрис

покликав його Аттік, який не переносив таких сцен. Але бідолашний уже вийшов, а коли Аттік спробував піти за ним, Цицерон тихо сказав:

      – Залиш його, Аттік. Він має поговорити зі своєю дружиною, а не з нами.

      Повисла довга пауза, під час якої я намагався почути крики з таблініуму, та за дверима чути було лише шум прибирання.

      – То ось чому Цезар завжди на крок попереду своїх ворогів… У нього шпигуни в усіх ваших ліжках, – несподівано розсміявся Руф.

      – Стули пельку, – перервав його Квінт.

      – Будь проклятий цей Цезар! – закричав раптом Цицерон. – Нічого нема поганого в амбіціях. Я сам – амбітний. Та його жага влади – це щось неймовірне. Дивишся йому в очі, і здається, що дивишся в чорну морську безодню під час шторму, – він сів у крісло та почав пальцями постукувати по підлокітнику. – Я не маю вибору. Та якщо я пристану на його умови, то зможу виграти якийсь час. Вони ж працюють над своїм клятим законом вже декілька місяців.

      – А що поганого в тому, аби нічийну землю роздати бідним? – спитав Руф, який, як і багато хто з молоді з симпатією ставився до популярів. – Ти ж ходиш вулицями, бачиш – люди справді голодують.

      – Згоден, – відповів Цицерон. – Але їм потрібна їжа, а не земля. Щоб обробляти землю, треба мати знання та тяжко працювати без упину. Хотів би я побачити, як ті бандити, яких я бачив біля цезаревого будинку, оброблятимуть землю зранку до ночі. Якщо наша їжа залежатиме від їхньої праці, за рік ми помремо з голоду.

      – Та Цезар, щонайменше, про них думає.

      – Думає про них? Цезар не думає ні про кого, окрім самого себе. Ти що, справді віриш у те, що Красс, найбагатша людина Риму, турбується про бідноту? Вони хочуть влаштувати благодійну роздачу земель – при чому це їм не коштуватиме нічого – для того, аби створити собі армію прихильників, які забезпечуватимуть їм довічну владу. Красс давно вже дивиться в бік Єгипту. Лише богам відомо, чого хоче Цезар, – не здивуюся, якщо йому потрібен увесь світ. Турбуються вони!.. Правда, Руф, інколи ти говориш як молодий дурень. Невже, приїхавши до Риму, ти не навчився нічому, окрім того, як грати в азартні ігри та вештатися по домах розпусти?

      Я не думаю, що Цицерон хотів, аби його слова пролунали так грубо – та я помітив, що для Руфа вони пролунали наче удар батогом. Він відвернувся – і в очах його стояли сльози, при чому не сльози образи, а сльози гніву. Він вже давно не був тим чарівним підлітком, якого Цицерон взяв колись собі в учні, і перетворився на юнака з все більшими й більшими амбіціями – Цицерон, на жаль, цього не помітив. Більше Руф не брав участі в обговоренні, хоча воно ще деякий час тривало.

      – Тіроне, – звернувся до мене Аттік. – Ти був у будинку Цезаря. Як гадаєш, що має зробити твій хазяїн?

      Я чекав на це, адже на таких внутрішніх нарадах до мене завжди зверталися як до останньої інстанції – і завжди готувався до цього.

      – Я думаю, що, якщо ми погодимося на пропозицію Цезаря, то зможемо домогтися деяких змін у законі. А це можна буде подати патриціям як нашу перемогу.

      – А потім, – задумливо промовив Цезар, – якщо вони