Айвенго. Вальтер Скотт

змінити плаття для верхової їзди на ще розкішніше вбрання, поверх якого накинув помережану вишивкою мантію. Окрім важкого золотого персня, що свідчив про його духовний сан, він носив ще безліч колець із самоцвітами, хоч це й заборонялося монастирським статутом. Його взуття було пошите з тонкого сап’яну, борода підстрижена так коротко, як лишень дозволяв його сан; тім’я прикривала червона шапочка, розшита візерунками. Тамплієр також перевдягнувся, і його вбрання було таким само ошатним, хоч і не так розкішно оздобленим; проте сам він виглядав більш поважно, ніж його супутник. Він зняв кольчугу і натомість одягнув довгу сорочку з темно-червоного шовку, оторочену хутром, а поверх неї – довгий сліпучо-білий плащ, що спадав долу широкими складками. На його білій мантії був нашитий восьмиконечний хрест – ознака його ордену, – викроєний з чорного оксамиту. Він зняв свого високого капелюха, і густі чорні з синім полиском кучері, що пасували до смаглявої шкіри, спали йому на чоло. Його постава і хода, сповнені поважної грації, були б дуже привабливі, якби не зухвалий вираз обличчя, що свідчив про звичку владарювати над іншими.

      Слідом за почесними гостями увійшли їхні слуги, а за ними неквапно ступив до зали проводир, у чиїй зовнішності не було нічого цікавого, окрім одягу прочанина. Всю його постать огортав бахматий плащ із чорної саржі, що чимось нагадував плащі сучасних гусарів, з просторими клапанами замість рукавів. Такий плащ називався склавен, або слов’янський. Грубі сандалії, прикріплені ременями до оголених ніг, капелюх із широкими крисами, обшитий по боках мушлями, окутий залізом довгий ціпок з прив’язаною зверху пальмовою гілкою, – ось яким було вбрання прочанина. Він тихенько ввійшов слідом за усіма і, побачивши, що за нижнім столом навряд чи знайдеться місце для челяді Седріка і почту його гостей, відступив до вогнища і сів на лаву під його навісом. Там він став сушити свій одяг, мовчки очікуючи, поки за столом звільниться для нього місце чи то дворецький дасть йому чогось поїсти тут, біля вогнища.

      Седрік з урочистою привітністю підвівся назустріч гостям, спустився з чільного помосту і, ступивши три кроки до них, зупинився.

      – Вельми шкодую, шановний пріоре, – мовив він, – що обітниця, дана мною, не дозволяє мені пройти далі назустріч гостям, навіть таким, як ваша превелебність і славний лицар-тамплієр. Але мій дворецький, певно, пояснив вам причину такої поведінки, що може здатися моєю нечемністю. Перепрошую також за те, що розмовлятиму з вами своєю рідною мовою, і прошу вас робити так само, якщо ви знаєте її настільки, щоб це не стало вам у клопіт; якщо ж ні, то я досить добре володію норманською мовою, тож зможу зрозуміти те, що ви захочете мені сказати.

      – Обітниць слід дотримуватися, вельмишановний Франкліне, – відповів абат, – чи, коли на те ваша ласка, вельмишановний тане, хоча цей титул вже відійшов у минуле. Обітниці – це ті узи, що пов’язують нас з небесами, або ті мотузки, якими жертву прив’язують до олтаря; а тому, як я вже сказав, їх слід дотримуватися непорушно, якщо їх не відмінить наша свята Матінка-Церква. Що ж до мови, я залюбки розмовляю тією говіркою, якою розмовляла моя покійна бабуся Хільда