Айвенго. Вальтер Скотт

коли вони забаряться з відповіддю на питання, які їм ні до чого.

      – Я тебе прощаю – тільки покажи нам дорогу до дому Седріка, – сказав пріор.

      – Гаразд, – відповів Вамба. – Будьте ласкаві, ваша превелебність, проїхати он тією стежкою до місця, де побачите хрест, що вріс у землю. Від нього одна верхівка лишилася, десь на лікоть заввишки. Від того хреста йдуть чотири дороги в різні боки. А ви зверніть ліворуч, і сподіваюся, що ваша превелебність матиме дах над головою, перш ніж почнеться буря.

      Абат подякував своєму порадникові, і весь загін, пришпорюючи коней, поскакав геть з тим поспіхом, з яким люди завжди рятуються від нічної бурі.

      Коли кінський тупіт затих десь у далині, Гурт звернувся до свого приятеля:

      – Якщо святі отці послухають твоєї мудрої поради, навряд чи вони дістануться до Ротервуда.

      – Еге ж, – мовив блазень усміхаючись, – зате вони, як їм пощастить, можуть доїхати до Шефілда, от і слава Богу. Я не такий поганенький лісничий, щоб наводити собак на слід дичини, якщо не хочу, щоб вони її вполювали.

      – Ти зробив добре, – сказав Гурт. – Погано буде, якщо Еймер побачить леді Ровену, а ще гірше – якщо Седрік погиркається з цим ченцем… а це, того й гляди, станеться. Ми з тобою слуги, наша справа – дивитися й слухати мовчки.

      Повернемося до обох вершників, які невдовзі від’їхали досить далеко і завели розмову нормано-французькою мовою, як то велося серед шляхетних осіб, за винятком тих небагатьох, хто ще пишався зі свого саксонського походження.

      – Чого хотіли ці нахаби, – спитав тамплієр у пріора, – і чому ви не дозволили мені їх покарати, як належить?

      – Але ж, брате Бріан, – відповів абат, – один з них – несосвітенний дурень, і було б нерозумно карати його за глупство; що ж до іншого зухвальця, то він – один із тих свавільних лютих дикунів, котрих, як я вам уже казав, усе ще можна зустріти серед нащадків переможених саксів: для них найбільша втіха – вряди-годи показувати свою ненависть до переможців.

      – То я б їх навчив чемності! – відповів тамплієр. – Я знаю, як поводитися з такими людцями. Наші турецькі полонені, коли розлютяться, з вигляду страшніші від Одіна[91]; але, проживши два місяці в моєму домі, під командою мого наглядача за невільниками, вони стали покірними, слухняними і навіть запобігливими. Щоправда, з ними маєш стерегтися отрути й кинджала: вони тільки й стережуть нагоди, щоб скористатися і тим, й іншим.

      – Але ж у кожного народу свої звичаї, – заперечив пріор Еймер. – Якби ви набили цього хлопа, ми б не взнали дороги до дому Седріка; до того ж, навіть якби ми туди потрапили, Седрік став би вам дорікати за вільне поводження з його рабами. Не забувайте, що я вам казав: цей багатий френклін – чоловік гордий, запальної вдачі, підозріливий і лихий; він не любить наших дворян і посварився навіть зі своїми сусідами – Реджинальдом Фрон де Бефом і Філіппом Мальвуазеном[92], а це люди суворі. Він так ревно оберігає права свого роду і так пишається з того, що він є прямим нащадком

91

Одін – верховне язичницьке божество у скандинавів.

92

Де Мальвуазен – персонаж з промовистим ім’ям: фр. Mal-voisin – «поганий сусіда».