Айвенго. Вальтер Скотт

як будеш розпускати язика!

      – Їа спершу скажи мені, мудрий чоловіче, – відповів Вамба, – чи справедливо, чи розумно карати одного за вину іншого?

      – Звісно, ні, дурню.

      – То чого ж ти, дядечку, погрожуєш закувати в колодки бідолашного Гурта? за провину його песика Фангса? Клянуся, ми ані хвильки не зволікали в дорозі: тільки-но зібрали стадо, а Фангс ледве встиг зігнати свиней докупи – і почули, як дзвонять до вечірні.

      – Отже, повісити Фангса, – квапливо мовив Седрік, звертаючись до Гурта, – це його вина. А ти собі візьмеш іншого пса.

      – Стривай-но, дядечку, – сказав блазень. – Це теж не зовсім справедливо: чим завинив Фангс, коли він кульгає і не може скоро зібрати стадо? Це провина того, хто підстриг йому кігті на передніх лапах; якби Фангса спитали, то бідолаха, мабуть, не погодився б на таке знущання.

      – Хто ж посмів так скалічити собаку, який належить моєму рабу? – спитав Сакс, вмить розлютившись.

      – Це старий Х’юберт з нього познущався, – відповів Вамба, – розпорядник ловів у сера Філіппа Мальвуазена. Він спіймав Фангса у лісі і твердить, начебто той ганявся за оленем. А його хазяїн цього не любить. Сам Х’юберт – лісничий, от і маєш…

      – Дідько б його взяв, того Мальвуазена, разом з його лісничим! – вигукнув Седрік. – Хіба ж вони не знають, що цей ліс не належить до заповідних угідь, перелічених у великій лісовій хартії? Ну, то нехай начуваються… Гаразд, годі про це. Іди, блазню, сідай на своє місце. А ти, Гурте, візьмеш собі іншого собаку, і якщо той лісничий посміє його чіпати, то він у мене скоро забуде, як стріляти з лука. Нехай я буду останнім боягузом, якщо не відрубаю йому великого пальця на правій руці! Тоді він покине стріляти… Перепрошую, шановні гості. Мої сусіди нічим не кращі за ваших поган у Святій землі, лицарю. Втім, ваша скромна трапеза вже перед вами. Пригощайтеся, прошу; і нехай добрі побажання, якими приправлені ці страви, винагородять вас за їх скромність.

      Проте страви, подані на стіл, не потребували вибачень господаря. На нижньому столі стояла свинина, приготована різними способами, а також безліч страв з домашньої птиці, оленини, козлятини, зайчатини і риби, не кажучи вже про великі паляниці хліба, печиво і різноманітні солодощі, зварені з ягід та меду. Дрібна дичина, якої також було багато, подавалася не на тарелях, а на дерев’яних шпичках або рожнах. Пажі і челядь частували кожного з гостей по черзі, а ті вже брали собі, скільки душа забажає. Біля кожного почесного гостя стояв срібний келих; за нижнім столом пили з великих рогів.

      Щойно хотіли взятися до їжі, як раптом дворецький здійняв жезл і оголосив:

      – Перепрошую – місце леді Ровені!

      Позаду чільного столу, у верхньому кінці зали, розчинилися бічні двері, і на поміст ступила леді Ровена в супроводі чотирьох служниць.

      Седрік був здивований і навіть прикро вражений з того, що його вихованка з’явилася в такому товаристві; проте він заквапився їй назустріч і, взявши її за руку, з шанобливою урочистістю підвів до призначеного господині крісла на помості, праворуч від свого. З її появою всі встали.