Название | Айвенго |
---|---|
Автор произведения | Вальтер Скотт |
Жанр | Приключения: прочее |
Серия | Бібліотека світової літератури |
Издательство | Приключения: прочее |
Год выпуска | 1819 |
isbn | 978-966-03-9107-9 |
– Ах ти собако! То ти мене зрадиш? Ти ж сам витягнув з мене такі слова! – вигукнув Гурт.
– Зрадити тебе? Ні, – відповів блазень. – Так вчинив би чоловік при здоровому глузді, а я ж дурний. Ану цить!.. Кого це сюди несе? – перервав він сам себе, дослухаючись до кінського тупоту, який уже лунав досить близько.
– А яке тобі діло, хто там їде? – спитав Гурт, що на ту мить встиг зібрати все своє стадо і гнав його вздовж похмурої просіки.
– Ні, мені треба побачити цих проїжджих, – відказав Вамба. – А раптом вони їдуть з дивокраю за дорученням короля Оберона[80]!
– Помовч! – цитьнув на нього свинопас. – Навіщо верзти всілякі дурниці, коли зараз уперіщить гроза з громом та блискавкою?! Чуєш, як гримить? Ох і дощ!.. Скільки живу, не бачив, щоб о літній порі краплі були такі здорові. Подиви-но, вітру немає, а дуби крекчуть та стогнуть, наче в бурю. Знаєш що, помовчи, і ходімо хутенько додому, поки гроза не вдарила! Вночі тут буде невесело.
Вамба, мабуть, визнав усю справедливість цих міркувань і пішов слідом за своїм приятелем, котрий, підхопивши довгий ціпок, що лежав біля нього на траві, квапливо рушив геть. Цей новий Евмей[81] щодуху поспішав до узлісся, підганяючи з допомогою Фангса своє галасливе стадо.
Розділ II
Чернець той був наглядач монастирський
І вправний вершник; він любив лови
І шанував їх більше, ніж молитви.
Таких абатів прийнято судити,
Та цей був добрий, ніде правди діти.
Його коня усі довкола знали —
Так кінська збруя весело бряжчала,
Немов тієї церкви тихий дзвін,
З якої бариші отримав він.
Кінський тупіт лунав усе ближче, і Вамба, якому закортіло будь-що побачити вершників, не зважаючи на вмовляння і докори свого товариша, раз у раз вигадував причину, щоб спинитись: то зривав з високого куща недостиглі горіхи, то проводжав поглядом гарненьку селяночку, що проходила осторонь; і тому вершники наздогнали їх досить скоро. Кавалькада складалася з десяти чоловік; двоє, що їхали попереду, вочевидь були шляхетними особами, а інші – їхніми слугами. Заняття і звання однієї з цих осіб не викликало сумніву: то була духовна особа у високому сані. На ньому був одяг ченця-францисканця[83], пошитий з вельми гарної тканини, що забороняв статут цього ордену; його доладну, хоча й трохи огрядну постать укривав плащ з відлогою з прекрасного фламандського сукна, що спадав долу вільними широкими складками. Лице цього чоловіка не більше свідчило про богобоязку скромність, ніж вбрання – про презирство до світської марноти. Риси обличчя були б привабливими, якби хитруватий епікурейський[84] вогник в очах під набряклими повіками не викривав у ньому потаємного розпусника. Втім,
80
81
82
Епіграф: Дж. Чосер, «Кентерберійські оповідання: загальний пролог».
83
84