Айвенго. Вальтер Скотт

мені в пельку. Мені ж бо варто лише слівце кинути Реджинальду Фрон де Бефу або Філіппу де Мальвуазену, що ти ганив норманів, і висітимеш ти на одному з оцих дерев. Будеш гойдатись сюди-туди, в науку тим, хто лає вельможних панів!

      – Ах ти собако! То ти мене зрадиш? Ти ж сам витягнув з мене такі слова! – вигукнув Гурт.

      – Зрадити тебе? Ні, – відповів блазень. – Так вчинив би чоловік при здоровому глузді, а я ж дурний. Ану цить!.. Кого це сюди несе? – перервав він сам себе, дослухаючись до кінського тупоту, який уже лунав досить близько.

      – А яке тобі діло, хто там їде? – спитав Гурт, що на ту мить встиг зібрати все своє стадо і гнав його вздовж похмурої просіки.

      – Ні, мені треба побачити цих проїжджих, – відказав Вамба. – А раптом вони їдуть з дивокраю за дорученням короля Оберона[80]!

      – Помовч! – цитьнув на нього свинопас. – Навіщо верзти всілякі дурниці, коли зараз уперіщить гроза з громом та блискавкою?! Чуєш, як гримить? Ох і дощ!.. Скільки живу, не бачив, щоб о літній порі краплі були такі здорові. Подиви-но, вітру немає, а дуби крекчуть та стогнуть, наче в бурю. Знаєш що, помовчи, і ходімо хутенько додому, поки гроза не вдарила! Вночі тут буде невесело.

      Вамба, мабуть, визнав усю справедливість цих міркувань і пішов слідом за своїм приятелем, котрий, підхопивши довгий ціпок, що лежав біля нього на траві, квапливо рушив геть. Цей новий Евмей[81] щодуху поспішав до узлісся, підганяючи з допомогою Фангса своє галасливе стадо.

      Розділ II

      Чернець той був наглядач монастирський

      І вправний вершник; він любив лови

      І шанував їх більше, ніж молитви.

      Таких абатів прийнято судити,

      Та цей був добрий, ніде правди діти.

      Його коня усі довкола знали —

      Так кінська збруя весело бряжчала,

      Немов тієї церкви тихий дзвін,

      З якої бариші отримав він.

Чосер[82]

      Кінський тупіт лунав усе ближче, і Вамба, якому закортіло будь-що побачити вершників, не зважаючи на вмовляння і докори свого товариша, раз у раз вигадував причину, щоб спинитись: то зривав з високого куща недостиглі горіхи, то проводжав поглядом гарненьку селяночку, що проходила осторонь; і тому вершники наздогнали їх досить скоро. Кавалькада складалася з десяти чоловік; двоє, що їхали попереду, вочевидь були шляхетними особами, а інші – їхніми слугами. Заняття і звання однієї з цих осіб не викликало сумніву: то була духовна особа у високому сані. На ньому був одяг ченця-францисканця[83], пошитий з вельми гарної тканини, що забороняв статут цього ордену; його доладну, хоча й трохи огрядну постать укривав плащ з відлогою з прекрасного фламандського сукна, що спадав долу вільними широкими складками. Лице цього чоловіка не більше свідчило про богобоязку скромність, ніж вбрання – про презирство до світської марноти. Риси обличчя були б привабливими, якби хитруватий епікурейський[84] вогник в очах під набряклими повіками не викривав у ньому потаємного розпусника. Втім,

80

Оберон – міфічний король ельфів, лісових духів у кельтів.

81

Евмей – відданий своєму господареві раб-свинопас з «Одіссеї» Гомера.

82

Епіграф: Дж. Чосер, «Кентерберійські оповідання: загальний пролог».

83

…ченця-цістеріанця… – Статут цістеріанців був схожий на статут бенедиктинців. В Англії перший цістеріанський монастир виник у 1129 р. в Сурреї, проте характерніші вони були для півночі країни, кілька цістеріанських монастирів було у Йоркширі. У ХІІ ст. орден цістеріанців був одним з найвпливовіших у духовному й політичному житті Англії.

84

Епікурейський – тобто такий, що засвідчує схильність до чуттєвих насолод.