Айвенго. Вальтер Скотт

пріорові Еймеру подеколи траплялося з надмірним запалом скакати на ловах чи надто гучно веселитися на бенкеті, якщо комусь впадало в око, як він удосвіта прошмигує крізь бічну хвіртку в стіні свого абатства, повертаючись додому з нічного побачення, люди тільки здвигали плечима і мирилися з таким неподобством, пам’ятаючи, що багато хто з його товаришів грішить так само, не спокутуючи своїх гріхів тими чеснотами, якими вирізнявся цей чернець. Тому пріора Еймера добре знали і наші сакси. Вони незграбно вклонилися йому й отримали його благословення: «Benedicite, mes filz»[88]. Проте дивний вигляд супутника Еймера і його почту так зачудував свинопаса і Вамбу, що вони навіть не почули запитання настоятеля, коли він поцікавився, чи не знають вони, де можна було б зупинитися на ніч. Найбільше вразив їх чи то чернечий, чи то воєнний одяг смаглявого чужинця і дивне вбрання та озброєння його східних слуг. Вельми ймовірно, що саксонським селянам різала вуха та мова, якою було дане благословення і задане питання, хоч вони й розуміли, що це значить.

      – Я вас питаю, діти мої, – повторив настоятель, підвищивши голос і переходячи на той діалект, яким розмовляли між собою нормани і сакси, – чи немає десь поблизу добродія, який з любові до Бога і вірності святій нашій матері-церкві надасть нам притулок на цю ніч і підкріпить сили двох убогих її слуг та їхніх супутників? – Попри удавану скромність цих слів, вимовлені вони були з надзвичайною поважністю.

      «Двоє вбогих слуг матері-церкви! Хтів би я знати, які ж у неї дворецькі, чашники та інша челядь», – подумав Вамба, проте, хоч і вважався дурнем, не насмілився висловити свою думку вголос.

      Подумки зробивши таке зауваження, він звів очі до неба і відповів:

      – Якщо превелебним отцям до душі ситна вечеря і м’яка постіль, то за кілька миль звідси знаходиться Бринксворт-ське абатство, де їх зустрінуть з належною пошаною; а якщо вони бажають провести вечір у каятті, то оця лісова стежина доведе їх до хижки в улоговині Компенхерст, де побожний чернець-самітник надасть їм притулок і розділить з ними вечірні молитви.

      Але пріор, вислухавши обидві пропозиції, лише похитав головою.

      – Любий мій, – сказав він, – твої дзвіночки бряжчать так гучно, що геть заглушили голос твого розуму. А то б ти знав, що Clericus clericum non decimal[89], тобто ми, духовні особи, не просимо притулку одне в одного. Ми звертаємося до мирян, щоб дати їм змогу послужити Богові, допомагаючи його слугам.

      – Я що, я ж просто віслюк, – відказав Вамба, – а дзвіночки в мене не гірші, аніж у мула вашої превелебності. Та мені здавалося, що доброта матінки-церкви і її слуг звернена, як то ведеться в усіх інших, перш за все до своєї родини.

      – Ану, годі пащекувати! – крикнув озброєний вершник, сердито перериваючи блазня. – І покажи нам, якщо знаєш, дорогу до замку… Як ви назвали того френкліна, пріоре Еймер?

      – Седрік, – відповів пріор. – Седрік Сакс… Скажи-но, друже, чи далеко ми від його дому

88

Благослови вас Господь, сини мої (лат.).

89

Священик не платить десятину священику (лат.).