Айвенго. Вальтер Скотт

стовбурами і широко розпростертими вітами дубів, які, можливо, бачили на своєму віку славетні походи давньоримських військ, здіймали свої могутні руки над пухнастим килимом розкішної зеленої трави. Де-не-де серед дубів траплялися бук, гостролист і підлісок із чагарнику, в густій парості якого губилися тьмяні промені вечірнього сонця; подекуди дерева рідшали, утворюючи довгі стрімкі провалля в гущавині, що чарують погляд і збуджують уяву згадкою про таємниці глухої діброви. Пурпурові промені вечірнього сонця, торуючи собі шлях у верховітті, то кидали тьмяні тремтливі відблиски на поламані гілки і вкриті мохом стовбури, то сліпучими плямами ковзали по траві. Велика галявина посеред цієї просіки, певно, колись була святилищем друїдів[69]. На ній височів пагорб такої правильної форми, що його, без сумніву, могли звести лише людські руки; на вершині збереглося коло з великих валунів. Сім каменів стояли сторч, інші були повалені долу якимось ревним прибічником християнства і лежали неподалік від старого місця та нижче по схилі пагорба. Лише один велетенський камінь скотився до самого підніжжя і перешкоджав течії малого джерельця, що ледь чутно дзюркотіло в тиші.

      У цей спокійний пейзаж вносили деяке пожвавлення двоє чоловіків; судячи з їхнього одягу та зовнішності, вони належали до простолюду, що в ті давні часи заселяв лісову місцину західного Йоркширу. Старший був похмурий і навіть лютий на вигляд чоловік. Його вбрання складалося з однієї шкіряної куртки, зшитої з дубленої шкури невідомого звіра; старе хутро так зносилося, що поодинокі вцілілі клапті не давали змоги вгадати, якому звіру вони колись належали. Ця допотопна одежа вкривала свого хазяїна від шиї до колін і вочевидь правила йому за всі інші частини звичайного одягу. Комір був такий широкий, що куртка вдягалася через голову, на кшталт наших сорочок або древньої кольчуги. Аби куртка щільніше прилягала до тіла, її перетягував широчезний шкіряний пасок з мідною застібкою. До паска з одного боку була причеплена торбина, з другого – баранячий ріг із сопілкою. За паском стирчав довгий широкий ніж з роговим руків’ям; саме такі ножі виробляли у тих краях, і вже тоді їх називали шефілдськими. Взуття цього чоловіка нагадувало сандалії з ременями із ведмежої шкіри; тонші і вужчі ремені обвивали литки, залишаючи коліна оголеними, як то ведеться в шотландців. На голові не було ніякого покриву, окрім густої кучми розпатланого волосся, вицвілого від сонця; воно мало темно-рудий, наче іржавий відтінок і відрізнялося від русявої пишної бороди, що виблискувала бурштином. Нам залишилося описати іще одну рису його зовнішності, до того ж вона така визначна, що оминути її не можна: це було мідне кільце, подібне до собачого нашийника, наглухо запаяне на його шиї.[70] Досить широке, щоб не перешкоджати диханню, воно було водночас таким вузьким, що зняти його можна було, хіба що розпилявши навпіл. На цьому чудернацькому комірі було написано саксонськими літерами: «Гурт, син Беовульфа, від народження раб Седріка Ротервудського».

69

Друїди – жерці кельтів, що заселяли Англію до англосаксів.

70

Мідне кільце на шиї у Гурта – вигадка Скотта. Одяг саксів відтворений за літературними джерелами таким, як він був до норманського завоювання.