Iсторiя повсякдення. Київ. Початок ХХ століття. Татьяна Водотыка

небагата й надзвичайно скромна, а водночас – київський міський голова з 1887-го по 1900 рік, який загалом пропрацював у міському самоврядуванні довгі 30 років і завжди мав довіру киян і незаперечний авторитет. М’який Степан Сольський зажив слави чесного, толерантного, працелюбного та ліберального очільника міста. Навіть прізвисько «Уважай Уважаїч», яке Сольському дали міські газетярі, було геть необразливим. Навпаки – воно наголошувало на його незмінній ввічливості та спокійності. Відомий він був як людина прогресивних поглядів, завжди бачив можливості для впровадження тих чи інших технічних інновацій у справі облаштування міста, не шкодував часу й сил на доброустрій Києва.

      За його каденцію в місті збудували першу електростанцію (1890), розпочали будівництво Політехнічного інституту та нової Опери, спорудили знаменитий театр «Соловцов» (нині – Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка), також закінчили опорядження Володимирського собору (1896), відкрили пам’ятники Богдану Хмельницькому (1888) й імператору Миколі І (1896). Степан Сольський сприяв створенню можливостей для реалізації таких потужних інфраструктурних проєктів, як міська каналізація, гавань, телефонний зв’язок (1886) і трамвайне сполучення (1892). Науково-промисловий і художній музей також був збудований за часів перебування професора на посаді міського голови (1897–1899).

      Показово, що професор Сольський намагався тримати баланс між забудовою міста багатоповерховими прибутковими будинками та створенням зон відпочинку – скверів і парків, прикрашених фонтанами. У 1889–1895 рр. спеціальна садова комісія міської думи розробила проєкт озеленення Києва, згідно з яким на вулицях висадили каштани. З часом їм судилося стати символом міста, тож виходить, що професора Київської духовної академії Степана Сольського можна вважати одним з авторів міської символіки нинішньої столиці України. На посаді міського голови Степан Сольський опікувався проблемами функціонування лікарень, притулків й інших об’єктів соціальної інфраструктури міста. Як викладач Київської духовної академії він розумів важливість розвитку освіти. Можливо, саме тому за його головування міська влада значну частину бюджету витрачала на підтримання освітніх і культурних закладів. Наприклад, у 1900 році фінансування від міста отримували 49 училищ, вечірні курси грамотності для дорослих, безкоштовна читальня, Товариство грамотності й навіть кілька дитячих садочків.

      У лютому 1900 року міська дума ухвалила рішення подати його кандидатуру на отримання звання почесного громадянина Києва. Тут слід зазначити, що багаторічний мер, за характеристикою київського журналіста Сергія Ярона, був «Дуже доброї душі людина і один з найчесніших громадських діячів: про кожну непродуктивно витрачену міську копійку він тужив більше, ніж про власну» і колись мав необережність, звертаючись до депутатів, сказати: «Ви, гласні, хочете вигод лише для багатих, треба ж подумати і про бідних!» Цією фразою він зажив собі досить багато ворогів, проте подання про присвоєння