Iсторiя повсякдення. Київ. Початок ХХ століття. Татьяна Водотыка

секретар. Виконавчий орган думи, управа, складалася з постійних її членів, а також постійних і виконавчих (тимчасових) комісій, у які наймалися фахівці й робочі. Крім них до її складу входили міські землемір й архітектор.

      Були також кілька загальнодержавних органів, які контролювали та регламентували рішення й частково діяльність міської думи та управи. Насамперед – це губернське в земських і міських справах присутствіє, яке розглядало всі скарги й правопорушення. Губернатор і генерал-губернатор були вищими інстанціями, які могли запросити у міської влади звіти, ревізувати її діяльність або ж змусити виконати державні потреби, пов’язані, наприклад, із забезпеченням військ, що дислокувалися у Києві. Понад те, губернатор мав право ініціювати засідання думи та виносити на розгляд гласних власні пропозиції. Подекуди контроль за діяльністю київського міського самоврядування здійснював міністр внутрішніх справ. Утім, дума не боялась і доволі часто оскаржувала невигідні їй рішення, сперечалася з губернатором і посилала свої постанови на розгляд у вищі інстанції (Сенат), а іноді навіть вигравала спори.

      Загальна схема київського самоврядування протягом другої половини XIX ст. лишалася незмінною. Проте у XX ст. місто ввійшло з новою версією міського положення – закону, що регулював самоврядування міст. Нова версія від 1892 року мала на меті ліквідувати недоліки попереднього шляхом поліпшення складу виборців. Утім, поліпшення з боку Петербурга було доволі своєрідним. Доступ до влади змогли отримати квартиронаймачі, а не тільки власники нерухомості. І в цьому ніби був позитив, але водночас було також підвищено розмір майнового цензу (не менше як 1500 рублів для Києва). Запроваджувались обмеження щодо нехристиян – тепер їх могла бути всього п’ята частина від кількості обраних гласних (замість третини). Тобто поліпшення означало насправді звуження кола тих, хто мав доступ до права обирати й бути обраним до складу міської влади. Тож якщо до 1892 року 3 % киян мали право голосу, то виборців на початку XX ст. у Києві стало менше за 1 %[11].

      Загальна ідея ж нової версії міського самоврядування полягала в посиленні державного регулювання виборчого права та ролі держави в міському самоврядуванні, посиленні контролю державних органів за використанням міських коштів. Натомість посилювалася відповідальність міської влади за соціальну політику в місті[12].

      Кількість гласних у думі визначалася пропорційно до кількості виборців у кожній дільниці (адміністративно-територіальному районі) міста. А оскільки виборці були фактично найбагатшими киянами, то логічно, що найбільше гласних могли обрати від Старокиївської дільниці – 20, 15 – від Либідської, 12 – Лук’янівської, Подільської – 9, Плоської – 8, Палацової та Бульварної – по 6, Печерської – 4 (станом на 1902 рік). Слід також зазначити, що активність цих найбагатших киян у справі вибору міської влади не вражала – на 1910 рік становила 58,5 %[13].

      Київська міська дума уміла мобілізовувати інтелектуальні та фінансові ресурси

11

Шандра В., Глизь Ю. Післяреформений період: 1870–1914 рр. Формування міського самоврядування // Від мурів до бульварів: творення модерного міста в Україні (кінець XVIII – початок XX ст.). – К., 2019. – С. 99.

12

Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871–1914 рр.): дис. … канд. іст. наук / Інститут історії України НАН України. – К., 2016. – С. 51.

13

Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871–1914 рр.): дис. … канд. іст. наук / Інститут історії України НАН України. – К., 2016. – С. 65.