Iсторiя повсякдення. Київ. Початок ХХ століття. Татьяна Водотыка

кворум – третину обраних депутатів (тобто 24 з 72). У разі відсутності потрібної кількості гласних засідання переносили й наступного разу відкривали за будь-якої наявної кількості[14].

Міська управа

      Міська управа мала п’ять постійних відділів – фінансовий, земельний, розпорядчий, будівельний і воєнно-квартирний. Була також ціла низка тимчасових відділів.

      Відділи міської управи можна розділити за такими критеріями:

      • забезпечення життєдіяльності міста Києва (садівничий, базарний, освітлювальний, житловий, водопровідний та ін. відділи);

      • організація праці службовців Київської міської Думи та Управи (розпорядчий, фінансовий, секретаріат, відділ охорони праці, рахунковий, концесійний відділи);

      • ведення загального діловодства органів міського самоврядування (секретарський відділ).

      Усі члени управи, канцеляристи, секретарі й наймані техніки були прямо підпорядковані міському голові. Розпорядчий, розрахунковий і секретарський відділи складали звіти думі та губернатору. Взаємодія міського самоврядування і губернатора здійснювалася саме через управу, а тому її роль суттєво зросла.

      З 1889 року в Києві існував навіть аналог сучасного довідкового бюро. Це адресний стіл. До його функцій входило:

      • ведення списків жителів міста Києва старших за 14 років;

      • безкоштовне надання всім органам влади й посадовим особам за їх вимогою відомостей про місце проживання в місті Києві осіб, які перебувають у розшуку, а в разі відсутності – про час їх вибуття з міста;

      • надання платних довідок такого самого характеру всім особам, які їх потребували. Видача приватним особам довідок з адресного столу відбувалася щодня в приймальні години. На випадок виникнення екстреної ситуації в адресному столі працював черговий, який видавав потрібні довідки. Довідки не були безкоштовними – за видачу стягувалася плата 5 копійок.

Міські голови

      Особа міського голови багато важила для ефективності самоврядування. А надто в Києві. Потрібно було вміти знайти баланс між міською думою, цивільним губернатором і генерал-губернатором. Нелегка справа. Тут потрібна була людина авторитетна, досвідчена, розумна. Київські мери початку XX ст. по-різному справлялись, але всі вони варті бодай побіжної згадки.

      Важливо розуміти, що на зламі XIX–XX ст. на посади міських голів і гласних почали обирати активних міських діячів, із вищою освітою, було серед них багато таких, які досягли поважного соціального статусу не завдяки походженню, а завдяки власній праці. Їхня мета полягала в розвитку й покращенні життя в Києві, в цьому вони вбачали свою місію, нехай як пафосно це звучить.

      У дореволюційній частині XX ст. Київ очолювали всього двоє: Василь Проценко – у 1900–1906 рр. та Іполит Дьяков – у 1906–1916 рр.

      Василь Проценко (1844–1917?) – київський міський голова у 1900–1906 рр. Походив з дворянського роду, оскільки його батько був церковним

14

Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871–1914 рр.): дис. … канд. іст. наук / Інститут історії України НАН України. – К., 2016. – С. 77–79.