Червоний. Без лінії фронту. Андрей Кокотюха

них почала таврувати мене зрадником після викривальних дописів пана Якубовича. Тож я відхилив пропозицію такого собі Борислава Кондратюка.

      І він за кілька днів написав мені приватне повідомлення з пропозицією зустрітися. Мене, запевняв незнайомець, повинна зацікавити інформація про бандерівця на прізвисько Остап.

      Наголошую, так і написав: «бандерівець» і «прізвисько». Думаю, зрозуміліше буде, якщо процитую оригінал, а Кондратюк оперував російською: «бендеровец» і «кличка». Тобто навмисне чи за звичкою неправильно вжив слово, яким у російсько-радянській пропаганді позначають українських повстанців. Причому – всіх, хоч вони належали до різних світоглядних таборів, не завжди підтримуючи радикальну ідеологію Степана Бандери. А ота «кличка» – це насправді псевдо, яке мав кожен учасник руху опору в описаний мною період. Проте псевдоніми в кримінальних справах перетворювалися на злодійські прізвиська, за аналогією до тих, що брали собі справжні кримінальники. Частину повстанців судили саме за бандитизм, бо кроїти всім політичні статті – визнати наявність на територіях, підконтрольних радянській владі, масштабного політичного протестного руху. Тобто сотень тисяч, як не мільйонів незгодних. Тож простіше було записати більшість членами збройних криміналізованих банд.

      Словом, я зрозумів – Борислав Кондратюк не має до мого героя й подібних йому симпатій. Скорше – навпаки. Проте цікавість усе ж погнала вперед, і скоро я пересвідчився в своїй правоті.

      Новий знайомий приїхав на чорному «Рендж Ровері», дав візитку з усіма телефонами й електронною адресою. Пан Кондратюк не приховував, що працює консультантом із безпеки у великій фінансово-промисловій групі, а до того служив у п’ятому управлінні КДБ, дослужився до полковника, у цьому званні пішов у відставку. Згадана «п’ятірка» займалася боротьбою з ідеологічними диверсіями, фактично – з інакодумцями. Це вона взяла свого часу в лещата мого дядька Григорія Титаренка.

      На око важко було визначити, скільки років моєму новому знайомому. Мав вигляд моложавий та елегантний, у дорогому костюмі, при краватці, гладко поголений. У салоні гуляв ледь помітний аромат приємних парфумів, сивина додавала шарму й навіть певної ваги. Швидше за все, мав трохи більше, ніж сімдесят років, якщо припустити, що з органів звільнився незабаром після розвалу СРСР. Полковника реально отримати, якщо тобі перевалило за сорок, але ще нема п’ятдесяти й ти маєш гарний послужний список.

      Борислав Кондратюк, поза сумнівом, мав у п’ятому управлінні позитивну репутацію. Аби не гавкнув Союз, дослужився б до генерала. Ще й, дивись, очолив би всю «п’ятірку» республіканського КДБ.

      Розмова вийшла недовгою. Пан Кондратюк запитав, чи знаю я про те, як повстанець Остап у 1943 році допоміг передовому загону партизанського з’єднання Сидора Ковпака виконати бойове завдання. Я заперечив: судячи з уже почутого й прочитаного, Данило Червоний не міг піти на співпрацю з ковпаківцями. Можливо, припустив, ідеться про іншого Остапа. Подібне псевдо мали