Між небом і землею. Марк Леви

перепросити не завадить, – думав поліціянт, – але цього не достатньо. Як він міг констатувати смерть дівчини, яка ще дихала у фургоні?»

      – Ви хоч усвідомлюєте, що, якби не я, її б живою запхали в холодильник?

      Він це так просто не залишить.

      Тієї самої миті з блоку вийшов лікар Фернштейн. Він удав, ніби не помічає поліціянта, і звернувся одразу до молодого лікаря.

      – Стерне, скільки доз адреналіну ви вкололи?

      – Чотири рази по п’ять міліграмів, – відказав інтерн.

      Професор дорікнув новачкові: мовляв, його поведінка свідчить про надмір зусиль, прикладених для порятунку жертви. А поліціянта він запевнив, що Лорен померла задовго до того, як лікар Стерн констатував її смерть.

      А ще додав: єдина помилка медиків – те, що вони аж надто прагнули запустити серце пацієнтки і робили це за рахунок інших застрахованих осіб. Аби покласти край балачкам, він пояснив, що впорснута рідина скупчилася навколо перикарда.

      – Коли ви різко загальмували, розчин потрапив у серце. Відбулася суто хімічна реакція, внаслідок якої серце запустилося. Це нічого не змінює, адже мозок жертви помер. Ну а щодо серця, то щойно з нього витече рідина, воно зупиниться, якщо цього не відбулося просто зараз, доки ми розмовляємо.

      Він порадив поліціянтові попросити вибачення у лікаря Стерна за надмірну емоційність своєї промови, а самому медикові сказав заскочити до нього, перш ніж іти додому.

      Поліціянт повернувся до Філіпа й буркнув:

      – Бачу, корпоративна етика не лише в поліції існує. Не бажаю вам хорошого дня.

      Він різко розвернувся й вийшов з лікарні. І хоча за ним уже зачинилися двері санітарного блоку, чути було, як він хряснув дверцятами автівки.

      Стерн так і стояв, поклавши руки на стійку, й дивився, примружившись, на чергову медсестру.

      – Що це взагалі за історія? – знизала вона плечима й нагадала: – На вас чекає Фернштейн.

      Філіп постукав у прочинені двері керівника Лорен. Професор запросив його всередину. Він стояв за своїм столом, повернувшись обличчям до вікна: вочевидь, чекав, що Стерн заговорить першим. Філіп так і зробив. Він зізнався, що не розуміє, про що той говорив із поліціянтом. Фернштейн сухо його перебив.

      – Послухайте, Стерне. Те, що я розповів поліціянтові, – найпростіше пояснення, якого вистачить, аби він не написав на вас доповідну і не зруйнував вашу кар’єру. Ваша поведінка не припустима для людини з вашим досвідом. Коли настає смерть, треба вміти це визнати. Ми не боги, і ми не несемо відповідальності за долю. Ця дівчина померла ще до вашого прибуття, а впертість могла вам дорого коштувати.

      – Але як ви поясните те, що вона знову почала дихати?

      – Ніяк, та я й не можу цього зробити. Нам не все відомо. Вона мертва, лікарю Стерн. Хай навіть вам це не до вподоби, але вона відійшла. Мені начхати, що її легені здіймаються, а серце б’ється саме по собі. Її електроенцефалограма рівна. Смерть її мозку незворотна. Почекаємо, поки й інші органи відмовлять, а тоді спустимо її в морг. Крапка.

      – Але ви не можете так вчинити, особливо коли є такі факти!

      Фернштейн