Між небом і землею. Марк Леви

тільки посилювала відчай молодого лікаря, не здатного прийняти власну неспроможність щось змінити. Його колега побачив, що поведінка Філіпа втрачає логіку. Уже багато хвилин тому варто було все припинити й констатувати смерть, однак він продовжував виконувати масаж серця.

      – Передай-но сюди півміліграма адреналіну й підніми до 400.

      – Філіпе, припини, це позбавлено сенсу. Вона мертва. Ти коїш казна-що.

      – Стули пельку й роби що наказую!

      Поліціянт кинув запитальний погляд на інтерна, який стояв навколішки біля Лорен. Філіп не звернув на нього жодної уваги. Френк знизав плечима, впорснув нову дозу в перфузійну трубку й перезарядив дефібрилятор. Він установив пороговий показник на чотириста міліамперів. Стерн навіть не наказав відійти й одразу послав розряд. Уражена сильним струмом, грудна клітина дівчини різко здійнялася над землею. Однак лінія лишалася безнадійно рівною. Інтерн навіть не глянув на неї: він усе знав ще до останнього удару струмом. Він ударив кулаком у груди Лорен:

      – Лайно, лайно!

      Френк схопив його за плечі й міцно стиснув.

      – Годі, Філіпе, ти вже зовсім береги плутаєш, заспокойся! Констатуй смерть і збираймося. Ти зараз просто не витримаєш, поїдь відпочинь.

      Філіп стікав потом, його очі гарячково палали. Френк стишив голос, обхопив голову друга руками й змусив поглянути собі у вічі. Наказав заспокоїтися. Зауваживши відсутність реакції, дав Філіпу ляпаса. Молодий лікар нарешті зреагував. Тоді колега пом’якшив тон:

      – Повертайся зі мною, друже, опануй себе.

      Ослабнувши до краю, Френк відпустив Філіпа. Погляд його був так само порожній. Поліціянти нерухомо спостерігали за лікарями. Абсолютно розгублений Френк топтався на місці. Стоячи навколішки, згорблений Філіп повільно підвів голову, розтулив рот і тихо промовив:

      – Час смерті – сьома година десять хвилин.

      Тоді він звернувся до поліціянта, що досі тримав пляшку з розчином, затамувавши подих:

      – Віднесіть її, все скінчено. Більше ми нічого не можемо для неї зробити. – Він підвівся, узяв колегу за плечі й повів його до машини швидкої. – Ходімо, ми повертаємося.

      Обидва поліціянти не відривали поглядів від лікарів, доки ті сідали до машини.

      – Щось ці медики непевні! – зауважив один із них.

      Другий поліціянт зиркнув на колегу.

      – Тобі вже доводилося розслідувати справу, де загинув хтось із наших?

      – Ні.

      – Тоді ти не можеш збагнути, що вони переживають. Хутчіше, допоможи мені. Обережно піднімаємо тіло й кладемо його на ноші у фургон.

      Швидка вже повернула за ріг вулиці. Поліціянти підняли нерухоме тіло Лорен, поклали його на ноші й накрили простирадлом. Кілька запізнілих витріщак залишали місце дії, адже виставу завершено.

      Усередині машини швидкої мовчки сиділи лікарі. Френк перервав тишу.

      – Що за муха тебе вкусила, Філіпе?

      – Їй ще й тридцяти немає, вона лікарка – і надто гарна, щоб помирати.

      – Так, але саме це вона і зробила! Хіба щось змінюється від того, що вона лікарка, ще й красива? Вона могла бути бридкою і працювати в супермаркеті.