Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

Читать онлайн.
Название Час second-hand (кінець червоної людини)
Автор произведения Светлана Алексиевич
Жанр Биографии и Мемуары
Серия
Издательство Биографии и Мемуары
Год выпуска 2013
isbn



Скачать книгу

«Куба, любовь моя! / Остров зари багряной, / Песня летит над планетой, звеня, / Куба – любовь моя!» У школу до нас приходили ветерани боїв в Іспанії… Разом ми співали пісню «Гренада»: «Я хату покинул, пошел воевать, / Чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать…» У мене над столом висіла фотографія Долорес Ібарурі. Так… ми мріяли про Гренаду… потім про Кубу… Через кілька десятків років інші хлопчики так само марили Афганістаном. Нас легко було обдурити. Але все одно… Все одно! Я цього не забуду! Я не забуду, як їхав на цілину весь наш десятий клас. Вони йшли колоною, з рюкзаками, над ними маяв прапор. У деяких за спиною гітари. «Оце – герої!» – думала я. Чимало з них потім повернулися хворими: на цілину вони не потрапили, а будували десь у тайзі залізницю, тягали на собі рейки по пояс у крижаній воді. Бракувало техніки… Їли гнилу картоплю, всі перехворіли на скорбут. Але вони були, ці юнаки та юнки! І була дівчинка, яка захоплено їх проводжала. Це – я! Моя пам’ять… Я її нікому не віддам – ані комуністам, ані демократам, ані брокерам. Вона – моя! Тільки моя! Я без усього можу обійтися: мені не треба багато грошей, дорогої їжі й модного одягу… шикарної машини… Ми на своїх «Жигулях» об’їздили весь Союз: я побачила Карелію… озеро Севан… і Памір. Це все була моя Батьківщина. Моя Батьківщина – СРСР. Я без багато чого можу прожити. Не можу тільки без того, що було. (Довго мовчить. Настільки довго, що я звертаюся до неї.)

      Не бійтеся… Зі мною все гаразд… уже все гаразд… Сиджу наразі вдома… кішку погладжу, рукавички пов’яжу. Така проста дія, як в’язання, допомагає найліпше… Що втримало? До кінця я не дійшла… ні… Як лікар, я все уявляла… в усіх деталях… Смерть огидна, вона не буває гарною. Я бачила повішеників… В останні хвилини в них трапляється оргазм, або вони в сечі, в калі. Від газу людина синя… фіолетова… Одна ця думка для жінки жахлива. Жодних ілюзій про гарну смерть у мене не могло бути. Однак… тебе щось кинуло, під’юдило, змусило рвонутися. Ти в розпачливому ривку… є дихання і ритм… і є ривок… А там уже важко втриматися. Зірвати стоп-кран! Стоп! Я якось утрималася. Кинула білизняну мотузку. Вибігла на вулицю. Змокла під дощем, яка радість після всього змокнути під дощем! Як приємно! (Мовчить.) Я довго не розмовляла… Вісім місяців лежала в депресії. Розучилася ходити. Та зрештою встала. Навчилася ходити знову. Я є… знову я на твердому… Але мені було погано… мене проштрикнули, наче кульку… Про що це я? Досить! Ну, годі… (Сидить і плаче.) Годі…

      Дев’яностий рік… У нашій мінській трикімнатній квартирі жило п’ятнадцятеро осіб, до того ж і немовля. Першими приїхали з Баку родичі чоловіка – сестра з родиною та його двоюрідні брати. Вони не в гості приїхали, вони привезли із собою слово «війна». Із криком увійшли в дім, зі згаслими очима… Це десь восени чи взимку… було вже холодно. Авжеж, восени вони приїхали, тому що взимку нас уже було більше. Узимку з Таджикистану… Із міста Душанбе приїхала моя сестра зі своєю родиною та батьками чоловіка. Саме так і було… Так… Спали скрізь, улітку