Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

на ліжко. Я спала три доби. Мене не могли підняти… Приїхала “швидка допомога”. “Ні, – сказав лікар, – вона не померла. Вона прокинеться. Це такий страшний сон”.

      Мені було двадцять три роки…

      Я пам’ятаю сон… Приходить до мене моя померла бабуся, в тому одязі, в якому ми її поховали. І наряджає ялинку. “Бабусю, чому в нас ялинка? Адже зараз літо?” – “Так треба. Скоро твій Вася до мене прийде”. А він виріс серед лісу. Я пам’ятаю… Другий сон… Вася приходить у білому і кличе Наталку. Нашу дівчинку, яку я ще не народила. Вже вона велика, і я дивуюся: коли вона так підросла? Він підкидає її під стелю, і вони сміються… А я дивлюся на них і думаю, що щастя – це так просто. Так просто! А потім мені приснилося… Ми бродимо з ним по воді. Довго-довго йдемо… Просив, напевно, щоб я не плакала. Давав знак звідти. Зверху. (Затихає надовго.)

      Через два місяці я приїхала в Москву. З вокзалу – на кладовище. До нього! І там на кладовищі у мене почалися перейми. Тільки я з ним заговорила… Викликали “швидку”. Я дала адресу. Народжувала я там же… У тієї ж Ангеліни Василівни Гуськової… Вона мене ще тоді попередила: “Народжувати приїжджай до нас”. А куди я така ще поїду? Народила я на два тижні раніше терміну…

      Мені показали… Дівчинка… “Наталочко, – покликала я. – Тато назвав тебе Наталочкою”. На вигляд здорова дитина. Ручки, ніжки… А у неї був цироз печінки… В печінці – двадцять вісім рентгенів… Вроджена вада серця… Через чотири години сказали, що дівчинка померла. І знову… ми її вам не віддамо! Як це не віддасте?! Це я її вам не віддам! Ви хочете її забрати для науки, а я ненавиджу вашу науку! Ненавиджу! Вона забрала у мене спочатку його, а тепер іще чекає… Не віддам! Я поховаю її сама. Поруч із ним… (Переходить на шепіт.)

      Все не ті слова вам говорю… Не такі… Не можна мені кричати після інсульту. І плакати не можна. Але я хочу… Хочу, щоб знали… Ще нікому не зізнавалася… Коли я не віддала їм мою маленьку дівчинку. Нашу дівчинку… Тоді вони принесли мені дерев’яну коробочку: “Вона – там”. Я подивилась: її сповили. Вона лежала в пелюшечках. І тоді я заплакала: “Покладіть її біля його ніг. Скажіть, що це наша Наталочка”.

      Там, на могилі не написано: Наталя Ігнатенко… Там тільки його ім’я… Вона ж була ще без імені, без нічого… Тільки душа… Душу я там і поховала…

      Я приходжу до них завжди з двома букетами: один – йому, другий – на куточок кладу їй. Повзаю біля могили на колінах. Завжди на колінах… (Незв’язно.) Я її вбила… Я… вона… врятувала… Моя дівчинка мене врятувала, вона прийняла весь радіоудар на себе, стала як би приймачем цього удару. Така маленька. Крихіточка. (Задихаючись) Вона мене вберегла. Але я любила їх обох… Хіба… Хіба можна вбити любов’ю? Такою любов’ю! Чому це поряд? Любов і смерть. Завжди вони разом. Хто мені пояснить? Хто підкаже? Повзаю біля могили на колінах… (Надовго затихає.)

      …У Києві мені дали квартиру. У великому будинку, де тепер живуть усі, хто виїхав із атомної станції. Всі знайомі. Квартира