Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

вони всі? Вони будуть жити? Жити… (Мовчить.) Зустріла тоді багато хороших людей, я не всіх запам’ятала… Світ звузився до однієї точки. Він… Тільки він… Пам’ятаю літню санітарку, яка мене вчила: “Є хвороби, які не виліковуються. Треба сидіти і гладити руки”.

      Рано-вранці їду на базар, звідти – до своїх знайомих, варю бульйон. Усе протерти, покришити, розлити по порціях. Хтось попросив: “Привези яблучко”. З шістьма півлітровими баночками… Завжди на шістьох! У лікарню… Сиджу до вечора. А ввечері – знову в інший кінець міста. Наскільки б мене так вистачило? Але через три дні сказали, що можна жити в готелі для медпрацівників, на території самої лікарні. Боже, яке щастя!!

      – Але там немає кухні. Як я їм готуватиму?

      – Вам уже не треба готувати. Їхні шлунки перестають сприймати їжу.

      Він почав змінюватися – щодня я вже зустрічала іншу людину… Опіки виходили наверх… У роті, на язику і щоках, спочатку з’явилися маленькі ранки, потім вони розрослися. Пластами відходила слизова, плівочками білими. Колір обличчя… Колір тіла… Синій… Червоний… Сіро-бурий… А воно таке все моє, таке улюблене! Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити… Рятувало те, що все це відбувалося миттєво, ніколи було думати, ніколи було плакати.

      Я любила його! Я ще не знала, як я його любила! Ми тільки одружилися, ще не натішились одне одним… Ідемо по вулиці. Схопить мене на руки і закрутиться. І цілує, цілує. Люди йдуть повз нас, і всі усміхаються.

      Клініка гострої променевої хвороби – чотирнадцять днів… За чотирнадцять днів людина помирає…

      У готелі першого ж дня дозиметристи мене заміряли. Одяг, сумка, гаманець, туфлі, – все “горіло”. І все це тут же у мене забрали. Навіть нижню білизну. Не чіпали тільки гроші. Натомість видали лікарняний халат п’ятдесят шостого розміру на мій сорок четвертий, а капці сорок третього замість тридцять сьомого. Одяг, сказали, може, привеземо, а може, й ні, навряд чи він піддасться “чистці”. У такому вигляді я і з’явилася перед ним. Злякався: “Господи, що з тобою?” А я все-таки примудрялася варити бульйон. Ставила кип’ятильник у скляну банку… Туди кидала шматочки курки… Маленькі-маленькі… Потім хтось віддав мені свою каструльку, здається, прибиральниця чи чергова готелю. Хтось – дощечку, на якій я різала свіжу петрушку. У лікарняному халаті сама я не могла дістатися базару, хтось мені цю зелень приносив. Але все марно, він не міг навіть пити… проковтнути сире яйце… А мені хотілося дістати що-небудь смачненьке! Ніби це могло допомогти. Добігла до пошти: “Дівчата, – прошу, – мені треба терміново зателефонувати моїм батькам у Івано-Франківськ. У мене тут помирає чоловік”. Чомусь вони відразу здогадалися, звідки я і хто мій чоловік, моментально з’єднали. Мій батько, сестра і брат того ж дня вилетіли до мене в Москву. Вони привезли мої речі. Гроші.

      Дев’ятого травня… Він завжди мені казав: “Ти не уявляєш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти побачила”. Сиджу біля нього в палаті, розплющив очі:

      – Зараз