Цинкові хлопчики. Светлана Алексиевич

тому що ми велика, сильна й морально здорова армія. Фотографії порвати. Плівки знищити. Ми тут не стріляли, не бомбили, не отруювали, не підривали. Ми – велика, сильна і найкраща армія у світі…

      На митниці забрали подарунки, які ми везли додому: парфумерію, хустки, годинники.

      – Не дозволено, хлопці.

      Жодного опису не складали. Просто це був їхній бізнес. Але так пахло зеленим весняним листям… Ішли дівчата в легких сукнях… Промайнула в пам’яті та щезла Свєтка Афошка (прізвища не пам’ятаю – Афошка та й Афошка). Першого ж дня свого приїзду до Кабула вона переспала із солдатом за сто афошок, поки не розібралась. За кілька тижнів брала по три тисячі. Солдатові не по кишені. А Пашка Корчагін де? Справжнє його ім’я Андрій, але називали Пашкою через прізвище.

      – Пашко, подивись, які дівчата!

      У Пашки-Андрія була дівчина, вона прислала фото свого весілля. Ми чергували коло нього ночами – боялись. Якось уранці він повісив на скелі фото – і розстріляв із кулемета.

      – Пашко, подивись, які дівчата!

      У потязі наснилось: готуємось до виходу на бойові, Сашко Кривцов запитує:

      – Чому в тебе триста п’ятдесят патронів, а не чотириста?

      – Тому що в мене медикаменти.

      Він помовчав і спитав:

      – А ти міг би розстріляти ту афганку?

      – Яку?

      – Ту, що навела нас на засідку. Пам’ятаєш, четверо загинули?

      – Не знаю… Я, напевно, ні. У дитячому садочку й у школі мене дражнили «бабієм»: дівчаток захищав. А ти?

      – Мені соромно…

      Він не встигає договорити, за що йому соромно, я прокидаюсь.

      Удома на мене чекає телеграма від Сашкової мами: «Приїжджай, Сашко загинув».

      Я стояв біля його могили:

      – Сашко, мені соромно за те, що на випускному іспиті з наукового комунізму я отримав «п’ятірку» за критику буржуазної демократії. Провів порівняльний аналіз. Ти мене розумієш… Ми поїхали до Афгану сліпими… Нині вже говорять, що ця війна – ганьба, а нам нещодавно вручали новенькі значки «Воїн-інтернаціоналіст». Я мовчав… Навіть сказав: «Дякую!» Сашко, ти там, а я тут…

      Мені потрібно з ним розмовляти…

      Старшина, санінструктор розвідроти

      – Він у мене маленький зростом був. Народився маленький, як дівчинка, вага – два кілограми, зріст тридцять сантиметрів. Боялась на руках тримати…

      Притисну до себе:

      – Моє ти сонечко…

      Нічого не боявся, лише павука. Приходить з вулиці… Ми йому нове пальтечко купили. Це йому виповнилось чотири рочки… Повісила я те пальтечко на вішак і чую з кухні: шльоп-шьоп, шльоп-шьоп… Вибігаю: повний передпокій жаб, вони з кишень його пальтечка вистрибують. Він їх збирає:

      – Матусю, ти не бійся. Вони добрі. – І назад до кишені запихає.

      – Моє ти сонечко.

      Іграшки любив військові. Дарувала йому танка, автомата, пістолета. Начепить на себе і марширує по хаті.

      – Я