Цинкові хлопчики. Светлана Алексиевич

моя машина.

      – Яка машина?

      – З-під «вантажу двісті»… – я вже знала, що «вантаж двісті» – це вбиті, це домовини.

      – Домовини є?

      – Зараз розвантажать.

      Звичайний КамАЗ із брезентом. Труни кидали, ніби ящики з патронами. Я жахнулась. Солдати зрозуміли: «новенька». Приїхала в частину. Спека шістдесят градусів. У туалеті мух стільки, що можуть підняти тебе на крилах. Душу – немає. Вода на вагу золота. Я – єдина жінка.

      За два тижні викликав комбат:

      – Ти будеш зі мною жити…

      Два місяці відбивалась. Одного разу мало гранату не кинула, іншого – за ніж ухопилась. Наслухалась: «Вибираєш повище зірками… Чаю з маслом захочеш – сама прибіжиш…» Ніколи раніше не матюкалась, а тут:

      – Та вали ти звідси!

      У мене мат-перемат, загрубіла. Перевели до Кабула, черговою в готель. Попервах на всіх звіром кидалась. Дивились, як на божевільну.

      – Чого кидаєшся? Ми кусатись не збираємось.

      А я інакше не могла, звикла захищатися. Гукне хто- небудь:

      – Зайди чаю попити.

      – Ти мене кличеш на чашку чаю чи на «палку» чаю?

      Поки в мене не з’явився мій… Кохання? Таких слів тут не вживають. Ось знайомить він мене зі своїми друзями:

      – Моя дружина.

      А я йому на вухо:

      – Афганська?

      Їхали на бетеері… Я його собою прикрила, але, на щастя, куля – у люк. А він спиною сидів. Повернулись – написав дружині про мене. Два місяці не отримує листів із дому.

      Люблю піти постріляти. Весь магазин випускаю однією чергою. Мені стає легше.

      Одного «духа» сама вбила. Виїхали в гори, подихати, помилуватись. Шерех за каменем – мене наче струмом назад, і я – чергу. Першою. Підійшла подивитись: сильний, гарний чоловік лежав…

      – З тобою можна в розвідку, – сказали хлопці.

      Я носа задерла. Їм іще сподобалось, що я не полізла йому до сумки за речами, я взяла лише пістолет. Потім вони всю дорогу мене стерегли – раптом знудить, блювати почну. Нічого. Тіло легким раптом стало… Прийшла, відчинила холодильник і багато з’їла, так багато, що іншого разу мені б цього на тиждень вистачило. Нервовий розлад. Принесли пляшку горілки. Пила і не п’яніла. Жах не відпускав: не влучила б я, і моя мама отримала б «вантаж двісті».

      Я хотіла бути на війні, але не на цій, а на Великій Вітчизняній.

      Звідки бралась ненависть? Дуже просто. Убили товариша, а ти з ним був поруч, їв з одного казанка. Він тобі про подружку, про маму розповідав. І ось лежить весь обгорілий. Одразу все зрозуміло… Тут будеш стріляти, поки не збожеволієш. Ми не звикли думати про великі питання: хто це влаштував? Хто винен? Є анекдот на цю тему… У вірменського радіо запитують: що таке політика? Вірменське радіо відповідає: ви чули, як дзюрить комар? Так ось: політика – це ще тонше. Хай влада цим займається, а тут люди бачать кров і звіріють. Чуміють… Одного разу побачиш, як обгоріла шкіра згортається трубочкою… Наче тріснула капронова панчоха…