Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

спільноти. Найбільше Ізабеллу дивувало, що розповідали вони про це з неймовірною гордістю, що жодним чином не пасувало до смирення, про яке невтомно проповідувала абатиса, мадам Бланш.

      Ізабелла знала, що її брат Жан Дюнуа докладе усіх зусиль, щоб її повернути. Герцог Орлеанський у полоні, його молодший брат – також, їхня сестра Маргарита, графиня д’Етан – у далекій Бретані. Для Орлеанського дому надзвичайно важливо, аби хтось увесь час був при дворі; придворна дама королеви Йоланди – найкращий доповідач. Дюнуа – кмітливий придворний, він успадкував гострий розум батька та швидко навчився діяти при дворі як дипломат. Жан у фаворі у принца Шарля, він щось вигадає. Найбажаніші очікування Ізабелли підтруювала думка про те, що за шлюбом вона вже належить до родини Вандомів, а ті можуть мати геть інші плани. Так само, як і право видати її вдруге заміж, якщо це відповідатиме їхнім інтересам. А ще потрібен дозвіл короля, бо вона його племінниця. Дюнуа мусить найперше домовитись із Вандомами. Інакше сидіти їй у цих кам’яних стінах до скону.

      Залишатися в абатстві Ізабелла не хотіла: спокійне розмірене життя перетворювало її на кам’яну статую, живий надгробок самій собі. Від тих безкінечних молитов, прогулянок із чотками у саду, і лише як пощастить – то перебирання старих фоліантів у монастирській бібліотеці. Тіло не знало ані втоми, ані виснаження, а тому від неї тікав сон. Вона крутилася у ліжку, вузькому, жорсткому, із лляною білизною, сіруватою та грубою. Бо думала лише про одного чоловіка, його приголомшливі світло-блакитні очі, хвилясте волосся до плечей та впевнені руки. А коли навіть і засинала, то Рауль де Вандом не давав їй спокою навіть уві сні. У тиші монастирської келії спогади про його обійми, цілунки та оксамитний голос ставали гострими та виснажливими. Та Ізабелла не вбачала небезпеки в тому, що вона геть втрачала голову та власну волю у присутності Вандома. «Коли я йому суджена, хіба ж він вчинить зі мною погано?» – думала Ізабелла.

      А вона не мала ані найменшого сумніву, що Вандом її суджений. Їй так наснилося, а Ізабелла вірила своїм снам як ніхто. Не раз вона бачила уві сні, як бігла полем у чорній сукні, такій звичній для неї, а в руках – оберемок червоних маків. Вона біжить каштановою алеєю, підхопивши жалобну оксамитну спідницю, вітер висмикує світлі пасма з ретельно заплетених кіс, над замком стоїть передгрозова тиша. Квітів багато, дівочі пальці, призвичаєні хіба що до тонкого рукоділля, ледве втримують оберемок червоних маків. У дівочій ліжниці немає вази, Ізабелла марно озирається, шукаючи, куди поставити квіти, аж потім зауважує чоловіка біля віконця. Ані страху, ані подиву. Той чоловік манить її, як магніт голку. Він хапає її за руки й притягує до себе. Його руки широкі, теплі й трохи обвітрені, Ізабелла з тисячі пізнала б їхній дотик. Бо то були руки Рауля де Вандома, хай вона і не бачила обличчя. Потім він вибирав з оберемка найбільший мак й обривав пелюстку за пелюсткою, залишаючи зелену горошину серцевини, і перш ніж Ізабелла встигала бодай рота