Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

засинав. У теплій воді, та ще від кубку червоного вина, що подала дружина, він аж носом куняв. Луїза квапливо вилила на нього ще кілька глечиків чистої води, змиваючи мило, тоді подала чисте простирадло. Рауль вийшов із ванни, полишаючи по собі мокрий слід, і впав у ліжко на живіт.

      Луїза покликала лікаря старої графині. Та поки той обробляв рани та робив перев’язки, молодий Вандом заснув, незважаючи ані на буркотіння лікаря, незадоволеного станом запалення, ані на перелякані зойки дружини, ані на трьох балакучих служниць, що почали відрами вичерпувати брудну воду з ванни. Коли зрештою лікар закінчив перев’язки й у покої запанував міцний запах ароматичних олій, Луїза вкрила чоловіка важкою теплою ковдрою. Від самого вигляду його пружних голих, дуже білих сідниць вона мимоволі згадувала побачене у замковій стайні, а ще великий, обтягнутий білим фартухом живіт дівчини. Та коли вона згадала, що у тому пишному розквітлому тілі – дитя її чоловіка, Луїзі ставало надзвичайно гірко та прикро. Так наче її обікрали…

      Рауль проспав майже добу, завдяки сну та спокою він почувався набагато краще. А лікар, знову оглянувши його та обробивши рани, був напевно задоволений побаченим. До хворого повернувся апетит, що лікар беззаперечно вважав добрим знаком. Незважаючи на те, що була середа та звичайний піст, Рауль з’їв цілого смаженого кролика, печеню з оленятини та кілька перепелячих яєць. Лікар стояв на тому, що до повного одужання постувати не варто, тому Луїза наказала стільничому готувати для господаря звичні м’ясні страви.

      – Коли ви маєте намір повернутися до двору, монсеньйоре? – наважилась запитати мадам де Вандом, вона все думала про сорочки, які потрібно витягти із скринь для білизни.

      – За два тижні. Наша невістка, мадам Ізабелла, повернеться з монастиря, королева знову хоче бачити її серед своїх дам. Я мушу бути в Шиноні.

      Яке пояснення! У Луїзи не вистачить розуму чи хитрощів, аби щось випитувати далі. Він сам собі задоволено посміхнувся.

      – Мадам Ізабелла? Бідолашна… Може, вона хотіла б залишитись у Божому домі назавжди, щоб оплакувати свою втрату?

      – Хотіла? Зробить, як їй накажуть, мадам. Жінка має виконувати волю своєї родини.

      – Звісно, монсеньйоре, ви маєте рацію, у жінок геть немає вибору.

      – Ви думаєте, мадам, що у чоловіків він є? – саркастично озвався Рауль, намагаючись знайти неболісну амплітуду руху плечового суглоба. – Або солдат, або чернець. Третього немає. І пощастило, коли тобі подобається бути тим, ким ти є. Та у будь-якому разі це обов’язки, яких не уникнути.

      – Але ж вам подобається, монсеньйоре? – тихо запитала Луїза, відвівши погляд від п’ялець. – Бути тим, ким ви є…

      Проте Рауль не відповів. І не через неуважність чи грубість. Він подумав: який же він дурний, що не наказав Ізабеллі повернутися набагато раніше. Хто міг би йому заборонити? Батько у полоні, мати померла, його старші брати – також. Він глава родини. У нього