Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

чоловіка Луїза кілька днів ридала, зачинившись у себе в покоях, та після його від’їзду знову поверталася до тих речей, які бодай якось її розраджували: шиття, облаштування квітників та прогулянки верхи. Інколи вона ловила себе на думці, що якби Рауль затримувався трохи довше, можливо, вони б віднаходили інші теми для розмов, окрім справ у замку та звітів старости чи коменданта. Вона старанно й вправно вигаптовувала шовком комір та манжети його сорочок дрібним квітковим узором, ручна робота приносила їй заспокоєння. Вона сама пошила ще дюжину широких сорочок із грубого сіруватого льону, що потрібно було вдягати під панцир. Проте Рауль не помічав її турботливості.

      Коли молодий Вандом залишав замок, Луїза була певна, що він повернеться не раніше, ніж за кілька тижнів, тому без страху заходила до його ліжниці, оздобленої синім оксамитом та темно-коричневими дубовими панелями із вирізьбленими вандомівськими левами, маючи напоготові пояснення, що перевіряє, чи все там до ладу, та власноруч розкладала ті безкінечні сорочки по скринях у переміш з мішечками сушеної прованської лаванди. У покоях чоловіка Луїза шукала відгадки на запитання: що за людина Рауль де Вандом, оскільки він не мав жодного бажання розповісти щось дружині чи довго із нею розмовляти. Коли була жива стара графиня, вона також мало могла розповісти про свого сина та його звички: Рауль із шести років виховувався із дофіном, спочатку в Сен-Поль, потім в Анжері. Мати й сама мала слабке уявлення про його характер, бажання, потреби. Відповіді Луїзі доведеться шукати самотужки. А можливо, він геть не потребує від неї нічого, окрім слухняності, порядку в оселі та синів? Луїза мала перед очима геть інший приклад шлюбу: її батьки були настільки близькі, що ніколи не розлучались, якщо тільки не йшлося про військовий похід. Батько завжди обіймав та цілував мати в губи, коли їхав чи повертався. Вона ніколи не чула, щоб сеньйор де Русі підвищував голос чи привселюдно виказував дружині своє невдоволення чи роздратування. За столом завжди знаходилося багато тем для розмов, Луїза не пам’ятала, щоб бодай раз у замку її батьків за столом панувала така важка гнітюча тиша, як у них із Раулем за обідом чи вечерею. А ще жодного разу вона не чула, аби батько дорікав матері за те, що вона народила йому сімох доньок. Так, Бог дав їм іще п’ятьох синів, яких забрав до року. Проте це був обопільний біль.

      Луїза мовчки торкалася синього покривала із червоними вигаптуваними квітами маків по кутках, розправляючи найдрібніші складки, які не помітила покоївка. Зберігати ідеальний порядок у ліжниці чоловіка давало їй внутрішнє задоволення. Потім перекладала стосик книжок за пюпітром біля вікна: юна мадам де Вандом знала, що її духівник не схвалив би такого читання: філософські й богословські трактати занадто складні для неї, а книжки на кшталт «Роману про Троянду» – занадто легковажні. Вона колись чула, що у цій книзі забагато сороміцьких символів, навіть Троянда символізує не садову квітку, як вона спершу подумала, а жіночі принади. Навіть від самої думки про це їй ставало