Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

буду тут плакати. Плакати привселюдно? Щоб усі зрозуміли, як мені прикро? Що я так безтямно закохана в чоловіка, який ніколи мені не належатиме? Ніколи в житті! Ніколи…»

      Рауль дивився на Ізабеллу із щирим жалем, як на достиглий плід, до якого вже потяглася рука, щоб зірвати, а тепер він мусить відступити, бо сад охороняють розлючені пси, ладні розтерзати його на шматки. Він кілька разів намагався пояснити матері свої почуття. Проте стара графиня мала залізний аргумент: що добре для третього сина – не годиться для другого. Особливо коли взяти до уваги, що звільнилась рука багатої спадкоємиці із добрим посагом. Не байстрючки із перекресленим срібною міткою гербом та двома сільськими замками у придане. Нехай на гербі й королівські лілеї…

      Тисячу разів Ізабелла, як і кожна юна дівчина, уявляла своє весілля: як брат поважно заведе її до церкви, прикрашеної квітами. У зеленому, всипаному квітами травні, звичайно. Наречений та гості вже чекатимуть на неї. Вона граційно пропливе до вівтаря у своїй темно-червоній сукні з генуезького оксамиту, розпущене волосся золотавою хвилею впаде на спину, без головного убору та серпанку, лише із тонким срібним обручем. І вона буде така гарна, що чоловіки зітхнуть від захвату, а дами скривлять вуста від заздрощів. І після того, як за молодими замкнуть двері ліжниці, вже ніхто й ніколи не побачить її з непокритою головою чи неприбраним волоссям.

      Спершу, коли вона була ще заручена із Раулем, Ізабелла не мала іншого наміру, як убратися на пошлюбини у червоне. Вона знала, що той колір пасує їй найбільше, роблячи шкіру білою та прозорою водночас. Коли ж забаганкою долі її нареченим став хлопчак десь дванадцяти років, вона впевнено наказала своїй покоївці готувати до весілля чорний оксамит.

      – Чому б це на власне весілля вбиратися у жалобу? – дивувалася вголос покоївка, перекладаючи вже непотрібне червоне вбрання із розкішного оксамиту в скрині маленькими мішечками із сухою лавандою та м’ятою.

      – Бо моє серце вбране в жалобу, – різко відказала Ізабелла, згадавши влучний вислів свого брата, полоненого герцога. – Відтепер і назавжди.

      Покоївка лише хмикнула, не приховуючи свого подиву та нерозуміння. Чорне так чорне… І лише коли до Анжерського замку знову приїхали Вандоми й Ізабелла вперше за кілька тижнів після розірвання заручин побачила Рауля, її охопило бажання викликати в нього почуття невимовного жалю, що вона назавжди для нього втрачена. О, що б не сталося, вона все одно думатиме лише про нього! Анрі – лише безбарвна й та слабша за нього копія.

      1420

      Весілля Ізабелли двічі переносили. Спочатку на другий тиждень після Великодня, але поновлення воєнних дій та доповіді, що у Труа готується весілля англійського короля із французькою принцесою, змусили графа де Вертю і молодих Вандомів бути у війську дофіна, що кілька разів намагалось підступити до Сен-Дені та Парижа. Дофін і його радники боялися, що англійського короля можуть визнати спадкоємцем престолу в соборі, де з діда-прадіда