Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

свого єдиного сина за вчинками та словами. Менше сліз, де не треба, більше дій та прилюдних виявів сили. Його батько спирався лише на свою силу, міць свого війська та скарбницю. Дарма не послухався астролога. Про всяк випадок, герцогиня піддала віщуна тортурам, аби впевнитись, що не було змови серед своїх.

      Проте вранішня поминальна церемонія у церкві Сен-Вааст в Аррасі геть вибила чутливого герцога зі стану рівноваги. Він досить спокійно вистояв на колінах месу, пишну службу за упокій душі батька. Потім ченці-картузіанці, кожен з яких отримав по півфранка, читали Псалтир. Поруч були його дружина, мати, сестри, зяті та племінники, усі вбрані у найкоштовнішу жалобу – чорний генуезький оксамит, навіть кожен срібний ґудзик обтягнуто чорною тканиною, аби навіть така дрібниця не зіпсувала загального враження: вся родина гірко та віддано оплакує того, кого прозвали Безстрашним Жаном. Людину, яка сама боялась усього та якої до нестями боялись інші, знаючи її підступність, підлість та непередбачуваність. Проте тіло його не було виставлено у труні із восковим чи дерев’яним зображенням ані в соборі, ані в родинній усипальниці. Герцог знав, що відбуває службу за упокій душі батька, а тіло його досі без належного поховання, без бальзамування, абияк закопане у Монтеро. Дихання його враз стало уривчастим, руки затремтіли, і він ледь стримував початок істерики. Волю почуттям він дав у герцогському палаці.

      – Як? Як ваш брат наважився на таке? – крізь ридання ледь можна було розібрати, що говорить герцог дружині.

      Мішель Валуа із червоним від плачу обличчям лише хитала головою. З-під її білої полотняної, як у черниці, барбетти вибилися кучеряві пасма рудуватого волосся. Мішель виглядала неохайно та занедбано. Овдовіла герцогиня мовчки стисла вуста, ледь стримуючись, аби не виказати свого презирства. Коли її старша дочка, Маргарита, поховала свого чоловіка-дофіна, жодна складка не лежала криво на її жалобному вбранні, жодна волосинка не вибилася з-під удовиного покривала, жодної сльози не було зронено прилюдно. Хіба це не приклад, як має поводитись шляхетна дама у жалобі?

      Юна герцогиня Бургундська знала, що її покійний свекор – страшна людина, він наказав вбити її дядька, герцога Орлеанського. І хоча в її присутності покійний герцог завжди виказував надмірні знаки поваги до її королівського походження, ніколи не говорив до неї інакше, як схиливши коліно, Мішель аж сахалась, коли свекор до неї наближався. Але після того як секретар герцога привіз звістку про вбивство на мосту Монтеро, Мішель аж трусило від усвідомлення того, що її рідний брат, дофін, причетний до такого жахливого злочину. Вже майже два місяці вона засинала і прокидалася із цією думкою, геть втративши спокій. Від нестачі сну у неї паморочилось у голові, і щоразу, коли герцогині потрібно було підвестися з ліжка чи крісла, дві придворні дами підхоплювали її під лікті.

      Овдовіла герцогиня важко видихнула, густий чорний серпанок, що прикривав її обличчя, аж колихнувся. Шлюб із донькою