Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

дуже прямо, його посклянілі світло-блакитні очі, в оправі прямих вій, незмигно дивляться кудись угору на балкон із прапорцями, де сидять музики – так, наче все, що відбувається у бенкетній залі, геть його не обходить. Він свою роль грає, ані бровою не повівши. Від самої думки, що Рауль поведе увечері свою дружину до ліжниці й робитиме всі ті речі, про які розповідала мадам де Гокур, Ізабеллу знову скрутив напад нудоти.

      Музики заграли павану, мелодія придворного танцю здалася дівчині неймовірно печальною, і чи не вперше в житті Ізабеллі навіть не захотілося танцювати. Сили полишили її, Ізабелла упіймала себе на зрадливій думці, що вона почувається такою нещасною, що хотіла б заснути та прокинутись аж тоді, коли звикне до цієї дитини, що куняє носом поруч, коли вона не буде сіпатися від найлегшого його доторку, як від розжареного заліза. «Боже, змилуйся, нехай це все закінчиться якнайшвидше! Я вже геть не маю сил сидіти прямо та удавати добре виховану придворну даму. Ще трохи – і я привселюдно розридаюсь…» – думала вона, з силою втискаючи собі нігті в долоні, щоб не закричати від розпачу. І тільки присутність старшого брата змушувала її згадувати про настанови графа де Вертю: чи не зашкодить родині така її поведінка? А коли менестрель затягнув низьким хриплуватим голосом старовинну пісню про кохання сіра Ланселота та королеви Женев’єви, сльози навернулись на очі, й Ізабелла змушена була прикусити губу, щоб не дати волю почуттям. Вона і сама любила співати ту пісню, акомпануючи собі на арфі. Пісні про нещасне кохання чудові, поки не стосуються тебе особисто. Наразі важко було добрати влучнішої співаночки, аби показати, що в неї на душі. І не раз, поки вона була заручена із Раулем, Ізабелла дозволяла собі забутися у томливих поцілунках потай та у тих маленьких пестощах, що марно забороняти нареченим, коли справа йде до весілля. Тепер їй було соромно та ніяково від тих спогадів, так наче вона вчинила щось непристойне. Як легко було згубити себе, збезчестити родину!

      «А чого ти хотіла? – роздратовано й подумки вона дала собі ляпаса. – Отримати все, що хочеш? Забула, хто ти? Дочка принца та шльондри… Радій з того, що маєш! Що тебе представили до двору, а не відправили чахнути в молитвах та постах до якогось королівського абатства!» Ізабелла потроху опановувала себе. Зрештою, вона спромоглася навіть натягнути подобу посмішки.

      Змучена довгим виснажливим днем, Луїза де Русі заснула сидячи, та й Анрі докладав надзусиль, аби не впасти обличчям на стіл. Який сором!

      Гості, розгарячені вином зі спеціями та жирною їжею, розмовляли голосно, емоційно, проклинаючи бургундців, англійців та вже вголос королеву Ізабо. Дофіна марно викликали до королівського суду в Парижі, звинувативши в образі особи короля. Звичайно, принц не мав ніякого наміру повертатися до Парижа, він безславно здався королю Англії, де на ключові посади призначено бургундців або англійців. Тому його оголосили винним у зраді, позбавили спадку і вигнали за межі королівства. Кілька центральних і південних провінцій досі зберігали вірність