Щоденники 1910–1912 рр.. Франц Кафка

бодай якоїсь сумісності безладно розкиданих речей, яка звичайно й дає змогу терпіти будь-який безлад. Хай там який безлад виявиться на зеленому сукні, він може бути й у партері старих театрів. Та коли із стоячих місць… (Наступний запис другого дня.)

      25 грудня.…з висунутої шухляди під приставкою до столу виповзають у вигляді зовнішніх сходів підшивки давніх газет, каталоги, листівки з краєвидами, листи – всі почасти просто розірвані, почасти розпечатані, – і це непристойне видовище псує все. Окремі досить великі речі в партері виступають щонайактивніше, так ніби в театрі дозволено, щоб у глядацькій залі торговець давав лад своїм конторським книгам, стельмах цюкав сокирою, офіцер розмахував шаблею, священник звертався до сердець, вчений – до розуму, політик – до громадянського почуття, щоб закохані не стримували себе, і т. ін. Це тільки на моєму письмовому столі дзеркало стоїть так, що хоч зараз сідай голитися, одежна щітка лежить щетиною вниз, гаманець відкритий – на той випадок, якщо я схочу за щось заплатити, з низки ключів один стирчить – хоч бери й стромляй його в замок, а краватка ще трохи обвиває скинутий комірець. Вище наступна висунута шухляда приставки, затиснена з боків двома невеличкими замкненими шухлядками, являє собою не що інше, як таку собі комірчину, немовби низенький балкон глядацької зали, по суті, найвидніше місце в театрі, зарезервоване для найвульгарніших людей, для старих гульвіс, в яких внутрішній бруд помалу проступає назовні, для неотесаних парубків, що позвішували ноги з балконних поручнів. Сім’ї, в яких так багато дітей, що на них лише кидають короткий погляд, не в змозі всіх їх перерахувати, розводять тут бруд убогих дитячих кімнат (уже в самісінький партер затікає), в темному заднику сидять невиліковні хворі – на щастя, їх видно тільки тоді, коли туди присвічують, і т. ін. У цій шухляді лежать старі папери, які я вже давно б повикидав, якби мав кошика на сміття, олівці з обламаними оливами, порожня сірникова коробка, прес-пап’є з Карлсбада, лінійка з таким нерівним краєм, який зашкодив би навіть сільському путівцю, численні запонки, тупі леза до бритви (для них нема місця на цілому світі), затискачі до краваток і ще одне важке залізне прес-пап’є. А в шухляді вище…

      Убого, убого, і все ж непогано сказано. Вже північ, та, позаяк я добре виспався, це може бути вибаченням лише постільки, поскільки вдень я взагалі не написав би нічого. Увімкнена електрична лампочка, тиша в квартирі, темрява за вікном, останні хвилини перед тим, як заснути, – все це дає мені право писати, хай це буде навіть щось найубогіше. І цим правом я поспішаю скористатися. Отакий я.

      26 грудня. Два з половиною дні – щоправда, не повністю – я пробув сам, і тепер я вже коли й не перетворений, то принаймні на шляху до цього. Самотність має наді мною владу, на яку можна покластися. Моє нутро розслаблюється (поки що тільки поверхово) і ладне розкрити свою глибінь. Усередині в мене починає лаштуватися сякий-такий лад, і саме це мені потрібно понад усе, бо коли хисту небагато, нема нічого гіршого, ніж безлад.

      27 грудня. Я не маю більше сили написати жодного речення.