Визволення. Роман мілин. Джозеф Конрад

білих людей, мабуть, на чотири весла, зовсім невеликий. Ось, я знов чую його, туане! Там!

      Він простяг руку, показуючи за борт.

      – Ідуть сюди, – додав він рішуче.

      Спереду тривожним голосом гукнув Шоу:

      – Щось там на воді, сер! Перед самою провою!

      – Гаразд! – відгукнувся Лінгард.

      Перед його очима промайнула ще чорніша від темряви тінь. Над водою пролунали обережні англійські слова.

      – Який це корабель?

      – Англійський бриг, – трохи вагаючись, відповів Лінгард.

      – А, бриг! А я гадав, щось більше, – провадив розчаровано й спокійно голос із моря. – Я під’їду до борту, якщо дозволите!

      – Не під’їздіть! – гаркнув Лінгард. Спокій цього невідомого чоловіка здавався йому образливим і збуджував вороже почуття.

      – Не під’їздіть, якщо не хочете втратити човен. Звідки ви взялися? Хто ви? Скільки вас у човні?

      Після цих енергійних запитань знову запала тиша. Тим часом обриси човна стали виразними. Він, певно, трохи просунувся вперед, бо здавався тепер більшим. Човен причалив до того борту, де був Лінгард. І знову почувся спокійний голос.

      – Зараз я вам покажу.

      А за хвилину промовив тихше, але виразно:

      – Терни об шкафут. Терни дужче, Джоне!

      Раптом блиснув синій вогник, що яскраво освітив клапоть темряви. У його сяйві з’явились обриси білої шлюпки. На веслах сиділо п’ятеро людей. Їхні голови були повернуті до брига з виразом великої цікавості на обличчях, що в цьому сліпучому й зловісному сяйві були як мертві. Коли ж стерновий кинув у воду вогонь, що тримав над головою, темрява, люто й голосно зашипівши, знову накинулася на човен.

      – Нас п’ятеро, – лунав той самий спокійний голос із темряви, яка здавалася тепер ще чорнішою. – Четверо гребців і я. Ми з яхти – з британської яхти.

      – Підіймайтеся на борт! – гукнув Лінгард. – Чому ви не сказали цього раніш? Я гадав, що ви переодягнені голландці зі схованої десь канонірки.

      – Хіба ж я розмовляю як якийсь там клятий голландець? Гребіть хлопці! Звертай, Джоне!

      Човен підійшов, ударившись у борт, і один чоловік почав лізти на бриг, важко, але вправно. На мить він спинився, крикнув до тих, що зосталися у човні: «Хлопці, одштовхніться трохи», потім стрибнув на палубу й звернувся до Шоу:

      – Добривечір… Сер капітан?

      – Ні, він на кормі! – буркнув Шоу.

      – Ідіть сюди, йдіть, – нетерпляче покликав Лінгард.

      Малайці покидали свої місця й мовчки скупчилися коло грот-мачти. Ніхто не промовив ні слова, доки незнайомий ішов до капітана, що ждав його. Лінгард побачив невисокого жвавого чоловіка, який, торкнувшись до козирка, повторив те саме привітання спокійно й повагом:

      – Добривечір… Сер капітан?

      – Так. Що трапилось? Ви, мабуть, загубили своє судно?

      – Загубили? Ні! Ми покинули його чотири дні тому і ввесь час гребли у цій шлюпці через цей бісів штиль. Мої люди виснажилися. Води не стало. Та, на щастя, я побачив вас.

      – Ви побачили мене! – вигукнув Лінгард. – Коли? У який час?

      – Не