Визволення. Роман мілин. Джозеф Конрад

Лінгард. – Ні. Вільний, як і я. Це англійський бриг.

      – Гай-гай! Тепер він справді вільний, – пробурмотів малаєць, ще раз глянувши на мертвого. – А хто ж заплатить за життя цієї людини тим, хто втратив її?

      – Якщо в нього лишилася жінка чи дитина, я знайду їх хоч де, – промовив Лінгард із каяттям.

      – Ти говориш, як справжній вождь, – сказав Гассім. – Тільки наші володарі не йдуть на бій із голими руками. Ех, ви, білі!

      – Це була нерозважність, прикра нерозважність, – мовив Лінгард, – і цей бідний хлопчина наклав за це головою.

      – Він не міг обминути своєї долі, – пробурмотів малаєць. – Гадаю, що моя торгівля в цьому місці тепер уже скінчилась, – додав він весело.

      Лінгард висловив свій жаль.

      – Нічого, нічого, – чемно мовив ватажок.

      Лінгард, запрохавши Гассіма та двох його компаньйонів прибути на бриг, пішов із ними.

      Був тихий вечір, і малайське судно, знявшись з якоря, поволі пішло до бухти, де стояв бриг. Кінцем міцної кодоли прив’язали судно до брига, і тої ночі бриг білого й прау темношкірого крутились і гойдались на одній котві.

      Коли сонце останнім промінням осяяло море, тіло забитого ласкара, загорнуте, за магометанським звичаєм, у біле простирадло, спустили у спокійну воду бухти, на яку він уперше глянув кілька годин тому. В ту саму мить, як мрець повільно зник з очей, блиснув огонь і розітнувся постріл, відбившись гуркотом у берегах і в жалібному крику диких птахів, що кружляли в хмарах, немов вигукуючи морякові своє останнє «прощай». Схиливши голову, господ дар брига пройшов до корми під тихий шепіт приємно здивованого екіпажу і чужинців, що збились на головній палубі. Подібні дії говорили про романтичну вдачу цієї людини.

      Лінгард вітав своїх гостей далеко за північ. Людям із прау видано було вівцю з корабельних запасів. А в каюті Гассім і його два товариші сиділи вряд на канапі, виблискуючи коштовними оздобами. Лінгард вів розмову, як щирий друг, а малайці говорили з вихованою, стриманою чемністю, властивою вищим класам цього народу. Вони торкнулися багатьох тем і наприкінці спинились на політиці.

      – Ти, мабуть, могутній володар у своїй країні? – спитав Гассім, оглядаючи каюту.

      – Моя країна в далекому морі, де найменші вітри такі дужі, як тут у дощовиту погоду, – сказав Лінгард, а гості тихо зашептались, висловлюючи здивування. – Я лишив її ще замолоду, туане Гассім, і не знаю, чи могутній я там, де сильних людей більше, ніж бідних на всіх ваших островах. А тут, – мовив він далі, – тут теж моя країна. Ось це англійське судно варте Англії, і я досить могутній тут. Я тут раджа, бо ця частина моєї країни – моя власна.

      Гості були вражені й, многозначно ззирнувшись, хитнули головами.

      – Так, так, – усміхаючись, сказав Гассім. – Ти возиш морями свою країну і свою могутність. Раджа на морі. Це добре!

      Лінгард голосно засміявся, а гості стиха.

      – Ми знаємо, що твоя країна дуже могутня, – почав знову Гассім, – та чи дужча вона від країни голландців, що крадуть нашу землю?

      – Чи