Название | Визволення. Роман мілин |
---|---|
Автор произведения | Джозеф Конрад |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | Зарубіжні авторські зібрання |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 0 |
isbn | 978-966-03-9112-3 |
Випадок, справді, був звичайний, такий, говорив потім Лінгард, який міг трапитися з кожним. Він зійшов на берег, маючи намір знайти якийсь струмок, щоб набрати в барильце води. Тільки це й спонукало його ввійти в бухту.
Оточений чорним натовпом, Лінгард стояв зі своїми матросами, показуючи кілька перкалевих хусток і намагаючись пояснити тубільцям, чого він висадився. Коли це дротик ударив його ззаду, зачепивши шию. Мабуть, якийсь папуас хотів пересвідчитись, чи можна вбити або поранити таке створіння, хоч був непохитно переконаний, що це неможливо; в ту саму мить Лінгардів матрос ударив експериментатора парангом. (Дехто з матросів узяв із собою три сокири на всякий випадок, може, доведеться прорубувати кущі.)
Смертельна колотнеча скоїлась так несподівано, що Лінгард, швидко озирнувшись, побачив свого оборонця, який вже падав, пронизаний списами в трьох місцях. Вазуб, що теж був там, оповідав про цю подію майже щотижня і, викликаючи жах у своїх слухачів, показував, як поранений матрос блимав очима. Лінгард був неозброєний і напрочуд безжурний, пояснюючи це тим, що він занадто запальний, щоб носити з собою зброю. «А якщо дійде до чого, – доводив він, – в усякому разі я зможу викрутитись, убивши людину й кулаком. Тоді вже знаєш, що робиш, і не так швидко зчиниш бучу».
Отже, й тепер убив він дикуна, ударивши його з усього маху кулаком, а другого, схопивши за поперек, шпурнув у розлютований натовп… «Він розкидав людей, як вітер розкидає відламані гілки, й пробив собі широку дорогу крізь натовп наших ворогів», – голосно оповідав Вазуб. Мабуть, швидкі Лінгардові рухи й незвичайний вигляд спричинили до того, що вояки відступили перед його натиском.
Скориставшись з їхнього здивування й переляку, Лінгард зі своїми матросами кинувся до слобідки напівзруйнованою греблею. Всі вони вскочили в цю бідну халупу, зроблену з гнилих циновок й уламків старих човнів. У цьому захистку, що світився з усіх боків, мали вони час звести дух і побачити, що їхнє становище не дуже-то покращало.
Жінки і діти втекли з халупи до кущів. Тим часом на березі, в кінці греблі, вояки вили й стрибали, лаштуючись до генеральної атаки. Лінгард із досадою побачив, що його вартовий матрос у човні, очевидно, злякався, бо замість того, щоб плисти до корабля й вдарити на сполох, кинувся до невеликої скелі за сто ярдів од човна і, як несамовитий, намагався здертися на стрімку кручу. Приплив скінчився, і стрибнути в рідку грязюку біля халупок було однаково, що йти на смерть. Отже, не лишалося нічого іншого, як кинутися назад до берега й ускочити в човен, бо хистка будівля не витримала б і дужого штурхана, а облоги й поготів. Лінгард негайно так і зробив. Озброївшись кривою гіллякою, що попалася під руку, кинувся вперед на чолі трьох матросів. Як тільки він проскочив і ясно зрозумів одчайдушність свого вчинку, враз почув два постріли, що раптом вибухнули праворуч.