Диктатор. Сергій Постоловський

усміхнулося життя. Радянська колона має йти за півгодини. Інформація точна і перевірена. Френк намагається не дивитись на Майкла. Він ще не знає, що повернутися мають тільки двоє – він та Майкл. Це його не бентежить. Як і сама війна. Як і таліби, яких вони з Майклом створювали, навчали, приборкували та вели у бій.

      То не перша спільна війна для них. Були й інші. Але цього разу Френк Лейл прийняв рішення, що для нього вона стане останньою. Він навіки покінчить зі своїми війнами. Так само він зробить і з ЦРУ. Раз і назавжди. Урешті-решт він має право жити життям чесної людини. Так хотів його батько. Так колись хотів і він сам.

      – Ти знаєш, Френку, іноді я заздрю тобі. Але… чи став ти щасливим за той час, який минув із дня нашої останньої зустрічі?

      Френк Лейл ігнорує питання Майкла.

      – Не мовчи! Не в тому ми з тобою вже віці, аби уникати незручних для нас питань. Сміливість – вона не у нашій спроможності вбивати інших. Вона у нашій силі визнавати правду і свої помилки.

      Френк кладе газету на лавку, і вітер одразу підхоплює її. Френк проводжає сторінки своїм поглядом, а потім каже:

      – Напевно, я народжений не для щастя. Моїм народженням було визначено і мій обов’язок. Права та бажання не мали жодного значення. Армія, потім Управління, відставка, тиха сімейна гавань, діти, їхні успіхи, бейсбольні матчі, пиво з сусідом у неділю, відпустка один чи два рази на рік… Якщо це і є щастя, значить, я щасливий.

      – Я тобі не вірю, Френку. Спокій не може бути твоїм щастям.

      – Може, Майкле.

      – Не обманюй хоча б себе, – каже Майкл і закурює.

      – Ти так і не кинув палити? – питає його Френк Лейл.

      – А навіщо? Це не врятує мене від зустрічі з нашим Творцем.

      – Але може подовжити твій шлях до цієї зустрічі.

      – Я не боюся смерті. Ти знаєш про це, – говорить Майкл і випускає дим.

      Він відчуває, що Френк призначив зустріч не через сентиментальність чи то ностальгію. Не таким був Френк Лейл. Якщо він вже зателефонував Майклу С’юті, значить на те була причина, про яку Френк ще не сказав.

      «Він щось хоче попросити. Але не може переступити власну гордість», – думає собі Майкл С’юті.

      Тим часом Френк не збирається просити. Він зараз далеко – у жорстоких джунглях В’єтнаму, йому тільки-но виповнилося двадцять п’ять, він у розвідувальній роті, яку ось вже третій місяць поспіль кидають уперед. Генерали та полковники армії США покладають на неї великі надії, поки рота йде у невідомість, яка з кожним новим кроком все дужче тхне смертю.

      – Я часто згадую наше знайомство, Майкле. Ми були молоді. Хлопчаки зовсім. І знаєш, тоді я дійсно вірив у нашу країну. Чи то може вона була іншою.

      – Знаєш, Френку, в чому різниця? – каже Майкл С’юті.

      – В тому, що ти і зараз віриш в Америку. Або ж хочеш, аби усі думали, що ти в неї віриш, – спокійно говорить Френк Лейл.

      С’юті підморгує другу і каже:

      – Чи не випити нам чогось старенького та приємного, поки будемо обідати? Ходімо, друже! Квітень у цьому році не залишає нам вибору.

      – Вибір є завжди, – каже Френк, і вони йдуть у той ресторан, де колись один з них стріляв у