Диктатор. Сергій Постоловський

без нас. І тільки мить сьогодення визначає наше буття. І в цій миті жевріє єдине полум’я. Яскраве полум’я сподівань і надій, що колись, коли нас уже не буде, разом і з нами мине підступне лихо, яке навіки вкарбувалося у наші долі.

      Народжені у жорстокі часи глобального протистояння двох держав, ми продовжуємо жити на перетині боротьби різних сил, які намагаються взяти владу над світом. Війна йде повсюди, на усіх рівнях, і це війна не за золото та діаманти, не за нафту і рідкоземельні метали, не за воду і зерно. О ні! Це страшніша й цинічніша війна за усі попередні. Це війна, яка не знає доброти і прощення, не розуміє каяття і благородства, не бачить способу дійти згоди, бо ведеться вона за душі людські, за наш розум і нашу свідомість. Ніхто не бажає знищувати усіх фізично. Знищується одна лишень ідентичність, особистість, право на власну думку, на своє «Я». А ті, хто стають цьому на заваді, що ж, таких чекає смерть. Бо так вирішують ті, хто веде цю війну. На цьому і крапка! Все інше – мине…»

      Так думав Томас Лейл, який за інших обставин мав усі шанси стати чесною людиною.

      Іноді, коли його душу охоплював сум, Лейл уявляв собі суто американську ідилію. Він – професор-лінгвіст у одному з провінційних університетів Східного узбережжя, вже який рік живе з покірною, тихою і милою дружиною. Жінка вона домашня, не дуже розумна, але й не зовсім дурна, звичайна така жінка, які, як ніхто, мають право на кохання і щастя.

      Будиночок у два поверхи, невеличка галявина, де бавиться малеча, а по неділях вони усі разом кличуть на барбекю сусідів та «нових знайомих», які дуже компетентні у тому чи іншому питанні, перспективні та зі зв’язками у важливих суспільних колах.

      То були його діти, яких він ніколи не мав, а поруч із ним стояла дружина. Обійнявши Томаса, вона посміхалася сонцю і новому дню. Дружини в нього теж не було, а ті жінки, які іноді з’являлись в його житті, не були створенні для сімейного затишку, домогосподарства, турботі за малюками. Відчайдушні та вродливі, фатальні і небезпечні, трагічні і безталанні, вони жили за рахунок його енергії й чоловічої сили. Томас розумів це, але був не проти таких відносин, адже в обраній ним долі не залишалося місця ні для будиночка, ні для дітей, ні для вірної дружини, яка щовечора виходитиме на ґанок, аби зустрічати чоловіка з роботи. Та й обрана Лейлом професія не передбачала нормованого робочого дня, де є чітко визначені години праці, вихідні й термін відпустки. В його житті усе було набагато складніше.

      У квітні йому виповнилося сорок три роки. Останні двадцять із них визначалися трьома буквами – ЦРУ.

      Блискучий мовознавець із неймовірними аналітичними здібностями, він присвятив себе нелегальній оперативній роботі, простіше кажучи – шпигунству та спецопераціям в інтересах Сполучених Штатів Америки. У нього навіть не було друзів. Лише завдання. І, звісно ж, його шеф, який щоразу відсилав Лейла до однієї з тих країн, де планувалася чергова небезпечна гра.

      Югославія у 1995 році, коли серби мали стати агресором, США, коли у терміновому порядку 11 вересня 2001 року потрібно