Фауст. Иоганн Гете

мій раб!

      Мефістофель

      Та раб то раб, а служить по-якому?

      І їсть, і п'є він щось не по-земному.

      Його думки, на безум хворі,

      Ширяють десь в непевній далині.

      То з неба б він зірвав найкращі зорі,

      То пив би він всі радощі земні;

      Та ні земля, ні далі неозорі

      Не вдовольнять тієї маячні.

      Господь

      Він поки що у мороці блукає,

      Та я вкажу йому до правди вхід,

      Бо знає садівник, як деревце плекає,

      Який від нього буде цвіт і плід.

      Мефістофель

      Та він не ваш, я ладен закладатись!

      Дозвольте лиш за нього взятись,

      І піде він за мною вслід.

      Господь

      Я згоден, спробуй його злудить,

      Поки живе він на землі;

      Хто йде вперед, той завше блудить.

      Мефістофель

      Спасибі вам; з мерцями справи злі,

      Я не люблю тії мороки;

      Мені за них миліш здорові, повні щоки;

      Я так люблю живих людей,

      Як любить кіт живих мишей.

      Господь

      Що ж, спробуй відірвати духа

      Від його першоджерела

      І, якщо він тебе послуха,

      Зведи його на стежку зла.

      Знай, сам ти осоромишся натомість:

      В душі, що прагне потемки добра,

      Є правого шляху свідомість.

      Мефістофель

      Свідомість швидко завмира!

      Я знаю, в мене певна гра.

      А вже коли свого доб'юся,

      То матиму утіху немалу:

      Нехай тоді плазує у пилу,

      Як та змія, моя тітуся.

      Господь

      Приходь сюди безпечно завше,

      На ваш-бо рід не маю ворожди;

      А з духів заперечення, лукавче,

      Ти був мені найстерпніший завжди.

      Людина не всякчас діяльності радіє,

      Понад усе кохає супокій;

      Потрібен їй супутник ворушкий,

      Щоб бісом грав і збуджував до дії.

      А ви, справдешні діти Божі,

      Любуйте на дива творіння гожі!

      Нехай живий і вічно-творчий дух

      Ллє скрізь любові світло животворне

      І явищ біг, речей минущих рух

      Хай думкою безсмертною огорне.

      Небо закривається, архангели розходяться.

      Мефістофель

      До чого ж гарний дідуган!

      З ним інколи зустрітися приємно.

      І то сказать: такий великий пан

      З дияволом обходиться так чемно!

      Частина перша

      Дія перша

      Ніч[18]

      Вузька кімната з високим готичним склепінням.

      Фауст сидить неспокійно в кріслі біля столу.

      Фауст

      У філософію я вник,

      До краю всіх наук дійшов —

      Уже я й лікар, і правник,

      І, на нещастя, богослов…

      Ну і до чого ж я довчивсь?

      Як дурнем був, так і лишивсь.

      Хоч маю докторське звання

      І десять років навмання

      Туди

18

Монолог Фауста, яким починається сцена, написаний відповідно до «репрезентативного» монологу барокових і народних ярмаркових вистав, де герой мусив сам себе представляти публіці. В ньому відбилася також традиція «солілоквії», за означенням популярного серед «штюрмерів» англійського філософа Шефтсбері (1671—1713), – філософської розмови людини з самою собою з метою дійти виваженого життєвого рішення.