Хотин. Ю. В. Сорока

ламає. Ну, звичайно, довго не говорили, пішло на шаблі. З першим я впорався досить швидко, зате другий виявився добрячим рубакою. Міцний лях був, та й фехтував вправно. Усе ж таки впорався я з ним. Але зрозумів, що до табору не дійти, сильно мені дісталося. Кров так і юшила. Кілька кварталів я ще відійшов, знав-бо: смерті двох шляхтичів мені б не подарували. Знаєте, як воно в ляха?

      – Чому ж не знаємо, – загомоніли присутні.

      – Куштували лицарського гонору… ладніші пахолками змагатись, а не на шаблі.

      – І що далі? – перервав гомін Товкач.

      – А що далі… пам'ятаю небагато, – Максим задумливо поглядав на язики полум'я. – Кімната. Велика кімната. Жіноче обличчя наді мною. Було досить темно, проте я добре бачив її. Надзвичайно вродлива… Так ось, батьку Сипахо, через два дні я був уже в таборі, а вона, яка мене виходила й привезла до коша, сильно ризикувала… Заміжня була. Польського хорунжого дружина.

      – Так воно, синку, – зарипів Сипаха, – часом доля таке підносить…

      Старий і далі щось провадив, але Максим уже не чув ні його, ні інших, він поринув спогадами у ту мить, коли побачив над собою її…

      – О Свята Діво, він помре! Пані, ви розумієте, в якому можете опинитися становищі?! – долітав переляканий голос із темряви.

      – Спокійно! – хоча очі були повні сліз, голос пролунав твердо… і надзвичайно милозвучно. – Оленко, подай чистої тканини й теплої води, хутко!

      – Ти ангел? – раптом Максим зрозумів, що чує свій голос.

      – Ви ще жартуєте? Оленко, швидше!

      – Ось тканина, я вже принесла, зараз вода…

      Максим відчував себе якось дивно. Це обличчя серед погано освітленої кімнати виглядало нереальним. Чому ж за ним темрява? Чи, може, це у нього в очах? Стало весело.

      – Які тут жарти, – знову промовив він. – Мені здається, що таке обличчя може мати лише надзвичайна істота.

      Вона не відповіла. Лише повні очі сліз.

      – Якщо ти ангел, я згоден помирати. Гадаю, що не помилився б. Господи! Яка ти гарна!

      – Мовчіть!

      Десь стукнули двері. Незабаром він почув легенькі дотики пальців, трохи згодом налякане шепотіння:

      – Матінко свята! Хіба з людини може витекти стільки крові? Пані Юстисю, давайте допоможу.

      – Я сама… Принеси ліпше полотна, напевне, не вистачить.

      Задріботіли, віддаляючись, кроки.

      – В ангела є помічниця?

      – Пан надзвичайно допитливий.

      – О, ні. Після погляду твоїх очей все інше не цікаве.

      – Чому тоді запитуєте?

      – Це пусте… мені здається, я тепер не зможу тебе забути.

      – Годі! Ви марите… Ну ось, здається, кров зупинено. Вам дуже боляче?

      – Боляче? Що ти! Дай мені руку.

      Одразу ж відчув гарячою шкірою долоні прохолоду тендітних пальчиків. Ледь-ледь стиснув. У цей час побачив у її очах щось таке, від чого тенькнуло в серці. І пальці ледь чутно відповіли на потиск. Чи, може, здалось?..

      – А я думаю, – долинув крізь образи минулого голос Андрія, – це не головне. Ну, чому ж тоді бабу на Січ не пускають? Щось воно є!

      – Так