Пригоди бравого вояка Швейка. Ярослав Гашек

біля свого столу.

      – Слухайте, – сказав він Швейкові, який байдуже розглядався навколо. – Тільки ще раз наверніться мені під руку, – довго мене не забудете! Відведіть його!

      Поки Швейка відводили назад до шістнадцятки, слідчий Берніс викликав до себе наглядача Славіка.

      – Аж до остаточного вирішення, – наказав він коротко, – Швейк надсилається в розпорядження пана фельдкурата Каца. Приготувати папери на звільнення та з двома конвойними відвести до пана фельдкурата.

      – Чи накажете відвести його в кайданах, пане надпоручику?

      Слідчий грюкнув кулаком по столу:

      – Бовдуре! Я ж вам ясно сказав, приготувати папери на звільнення.

      І все, що назбиралося за день у душі слідчого: і капітан Лінгарт, і Швейк, – вилилось бурхливим потоком на наглядача й завершилося словами:

      – А тепер розумієте, що ви коронований віслюк?

      Так годилося б називати лише королів і цісарів, але навіть і звичайний наглядач – особа некоронована – не був задоволений таким звертанням. Виходячи від слідчого, він копнув в’язня, який прибирав у коридорі.

      Щодо Швейка, то наглядач вирішив залишити його бодай на одну ніч у гарнізонній в’язниці, хай ще зазнає втіхи.

      Ніч, проведена в гарнізонній тюрмі, завжди викликає приємні спогади. Поряд із шістнадцяткою містився карцер-одиночка, похмура діра, звідки й цієї ночі розлягалося виття замкненого солдата, що йому фельдфебель Ржепа з наказу штабного наглядача Славіка ламав ребра за якусь дисциплінарну провину.

      Коли виття вщухло, в шістнадцятій стало чути тільки потріскування знайдених у білизні вошей, які потрапили під нігті в’язнів.

      Над дверима, в заглибленні стіни, стояла гасова лампа з дротяною запобіжною сіткою. Лампа світила тьмяно й коптіла. Запах гасу змішувався з природними випарами людських немитих тіл і смородом параші. Після кожного користування параша відкривала свою поверхню, випускаючи нову хвилю смороду в шістнадцятку.

      Недоброякісна їжа утруднювала процес травлення, й більшість людей страждала від накопичення газів, які випускалися в нічну тишу. В’язні перегукувались один із одним тими сигналами, супроводжуваними всілякими жартами. У коридорах чулися розмірені кроки вартових, коли-не-коли у дверях відчинялося віконце й в нього зазирав наглядач.

      З середніх нар линула тиха розповідь.

      – Мене перевели сюди після невдалої втечі. Раніше я сидів у дванадцятій камері. Там ніби тримають за легші провини. Одного разу привели до нас сільського дядька. Цей голубчик дістав чотирнадцять діб за те, що приймав до себе на нічліг вояків. Спочатку думали – політична змова, але потім виявилося, що він робив це за гроші. Селянина мали посадити поміж дрібними злочинцями, але там було вже повнісінько, й він потрапив до нас. Якого тільки добра він не приніс із собою з дому, і чого йому не напередавали! Йому дозволили чомусь харчуватися власними продуктами на додаток до тюремної їжі. І палити дозволили. Приніс він із собою дві шинки, величезну хлібину, яйця, масло,