Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри. Данило Яневський

справжні конституційно-правові підвалини державного будівництва»,

      – «невизначеність державних інститутів щодо пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики, непослідовність її проведення»,

      – запровадження «трудового принципу» в процесі державотворення унеможливило громадянську злагоду»,

      – «нехтування процесом вироблення Конституції, порушення конституційних норм і принципів призвело до встановлення автократичного режиму».[19]

      За 10 років таких самих висновків, значно розширивши їх, у цілому паралельно дійшли й інші дослідники:

      – нові провідники України «значною мірою орієнтувалися на більшовицькі методи розв'язання політичних та соціально-економічних проблем»,

      – вони негативно поставилися до ідеї ТКНУ, але таки взяли в ньому «небезрезультатну» участь,

      – з кінця 1919 р. діяльність проводу УHP переміщується, «в основному», на еміграцію,

      – Петлюра, «з огляду на позиції країн Антанти та внутрішні фактори», виразно еволюціонував від націонал-соціалізму в бік поміркованих, лояльних до нього есефів,

      – плани відсторонення соціалістів від влади та зміни політичного курсу у Петлюри і провідних діячів УПСФ «визрівали з кінця 1919 р.» і «були реалізовані у травні 1920 р. у вигляді есефівського уряду».[20]

      За чотири роки до виходу документальної збірки «Директорія, Рада Народних Міністрів У HP» наукова, та й не тільки, громадськість, принаймні та її частина, яка не гребує знайомитися з результатами досліджень колег, була поінформована про те, що:

      – Директорія, на відміну від своїх попередників – Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державотворення,

      – політичні партії, які її утворили, не мали спільної програми національно-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади – від радянської системи до традиційно-парламентської моделі,

      – реалізація «трудового принципу» виявилася «важкоздійсненною»,

      – «у серпні 1919 р. Директорія УHP (власне – Петлюра, оскільки на той час Директорії як «колективного органу управління» вже не існувало. – Д. Я.) остаточно визначилася, що в основі державного будівництва має лежати принцип парламентаризму <…>, але проголошення нею того чи іншого принципу слід розглядати лише як декларацію намірів, оскільки жоден з них внаслідок воєнно-політичних обставин так і не втілився в життя»,

      – і, нарешті, «Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди в суспільстві. Згадані фактори <…> мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України».[21]

      Констатація

      Упродовж останніх 15 років українська історіографія не змогла виробити цілісної несуперечливої концепції виникнення та розвитку

19

Яблонсъкий В. Директорія УНР: формування засад української державності в 1918—1920 рр.: Дис. канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Т. Г. Шевченка. – К., 1998. – 19 с – С. 16, 17.

20

Стрілець В. В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність (кінець XIX століття – 1939 рік): Дис…. д-ра іст. наук: Київський національний ун-т ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2004. – 32 с – С. 18, 19, 21,23,24,25.

21

Любовець О. М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив революційної доби (1917—1920): Дис…. д-ра іст. наук: Київський національний ун-т ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2006. – 31 с. – С. 18, 19, 20, 23, 24.